Герберт Уеллс - Невидимець (збірка)

Кемп сидів у кабінеті в башточці свого будинку, що стояв на пагорбі й фасадом виходив на Бердок. Це була маленька затишна кімната з трьома вікнами, що гляділи на північ, захід і південь, з книжковими полицями, заставленими книжками й науковими виданнями, та з широким письмовим столом. Під північним вікном стояв мікроскоп, прямокутні скельця, крихітні інструменти, якісь культури бактерій і розкидані пляшки з реактивами. Кімнату доктора Кемпа освітлювала сонячна лампа, хоч небо досі було ясним від сонячного світла; жалюзі були підняті, оскільки Кемп був упевнений, що ніхто не заглядатиме до нього у вікно.

Доктор Кемп був високим і струнким парубком із солом’яним волоссям і майже білими вусами, і робота, якою він займався, мала допомогти йому, як він сподівався, отримати стипендію Королівського товариства — настільки високо він цінував її.

А зараз його погляд поблукав геть від роботи та спіймав яскравий захід сонця за пагорбом. Десь хвилину Кемп сидів, прикусивши кінчик ручки зубами, й милувався розкішним золотистим кольором над вершиною пагорба, а потім його увагу привернула маленька, чорнильно-чорна постать чоловіка, що біг через пагорб просто до нього. Чоловік був приземкуватим, у високому капелюсі, і біг так швидко, що його ноги аж наче мерехтіли.

— Ще один бовдур біжить, — сказав доктор Кемп. — Як отой, що забіг до мене сьогодні зранку, викрикуючи: «Невидимець наближається, пане!» Не можу уявити, що оволодіває цими людьми. Комусь здається, що ми в тринадцятому столітті.

Він підвівся, підійшов до вікна і задивився на пагорб, огорнений присмерком, і на маленьку темну фігуру, що з нього мчала.

— Він здається збентеженим, — промовив доктор Кемп, — але не видно, щоб він просувався вперед. Біжить так, ніби в нього кишені набиті свинцем… Більше зусиль, пане! — сказав доктор Кемп.

За мить людина, що бігла, сховалася за одним з найвищих особняків, які дерлися пагорбом угору від Бердока. Та за якийсь мент вона знову показалася, і знову, і потім ще раз — тричі між трьома будинками, що розташувалися один за одним, а далі постать сховалася за терасою.

— Бовдури! — зронив доктор Кемп, погойдавшись на п’ятці й повертаючись до письмового столу.

Але ті, кому вдалось побачити втікача зблизька на відкритій дорозі й розгледіти жах на його жалюгідному спітнілому обличчі, не поділяли зневаги доктора. Насилу пересуваючись, чоловік дзвенів, як добре натоптаний гаманець, котрий перекидають туди-сюди. Він не дивився ні ліворуч, ні праворуч, а втупився широко розплющеними очима у схил, де світилися ліхтарі й де юрмились на вулиці люди. Його перекривлений рот ворушився, а губи вкривала біла піна; дихання було хрипким і шумним. Всі, повз кого чоловік пробігав, зупинялись і здивовано поглядали на дорогу, з натяком на занепокоєння розпитуючи одне одного про причини такої поквапливості.

А незабаром ген далеко на пагорбі собака, що грався на дорозі, заскавучав і побіг геть під ворота, й оскільки люди досі зацікавлено дивились на дорогу, то побачили дещо… Вітер… М’який крок, іще крок… І важке сапання, що наче промчало повз них.

Люди заверещали. Вони з зойками відскочили з тротуару. Марвел іще був на півдорозі до них, а на вулиці здійнявся галас. Звістка поширювалася, і люди замикались у будинках на засуви та грюкали дверима. Почувши це, він зробив останній відчайдушний ривок. Але страх пройшов повз нього широкими кроками, обігнав його і за мить увійшов у містечко.

— Невидимець наближається! Невидимець!

Розділ XVI
У шинку «Веселі гравці в крикет»

Шинок «Веселі гравці в крикет» розташувався біля підніжжя пагорба, звідки починалися трамвайні колії. Зіпершись товстими червоними руками на стійку, шинкар розмовляв з анемічним візником про коней, тоді як якийсь чорнобородий чоловік у сірому хрумкав сухарики з сиром, пив темне бертонське пиво і з говорив американським акцентом до поліцейського, чий робочий день уже закінчився.

— Що це за крики? — вигукнув анемічний візник, відхилившись раптом від теми і намагаючись побачити пагорб крізь брудні жовті фіранки на низенькому вікні готелю. Зовні хтось пробіг.

— Мабуть, пожежа, — сказав шинкар.

Важкі та швидкі кроки наблизились, і хтось сильно штовхнув двері; ті відчинились, і Марвел, зі скуйовдженим волоссям, без капелюха, з розірваним коміром пальто, ридаючи кинувся всередину, конвульсивно обернувся та спробував захряснути двері. Ремінь не давав їм зачинитися до кінця.

— Іде! — заволав він пронизливо, в голосі його чувся жах. — Він наближається. Невидимець! Позаду мене! Заради Бога! Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть!

— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто наближається? Що за галас?

Він підійшов до дверей, послабив ремінь, і вони грюкнули. Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене за шинквас, — попросив Марвел, тремтячи та плачучи, але досі притискаючи до себе записники. — Дозвольте мені зайти. Замкніть мене де-небудь. Я вам кажу, він десь позаду. Я втік від нього. Він сказав, що вб’є мене, і він це зробить.

— Тут ви в безпеці, — сказав чорнобородий. — Двері зачинені. А що трапилося?

— Пустіть мене до себе, — мовив Марвел і голосно зойкнув, коли замкнені двері задрижали від несподіваного удару, а далі знадвору долинули крики та квапливий стукіт.

— Гей! — закричав полісмен, — хто там?

Містер Марвел почав шалено битися в панелі, що були дуже схожі на двері.

— Він мене вб’є… в нього ніж чи щось таке. Заради Бога!..

— Ось, — сказав шинкар. — Заходьте сюди, — і він підняв відкидну дошку шинкваса.

Щойно крик знадвору пролунав удруге, містер Марвел кинувся за шинквас до дверей, що вели у вітальню.

— Не відчиняйте, — зарепетував він. — Будь ласка, не відчиняйте. Де мені сховатись?

— То це Невидимець? — запитав чорнобородий, тримаючи одну руку за спиною. — Гадаю, прийшов час побачити його