Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

І справді, виходять речі, несумісні з Миколиним описом того, як фатальна дівчина запросила його на білий танець. По-перше, вона не була сіра, бо в неї «тонко-тонко» цвіли на щоках рум’янці, хоч, удивляючись їй в очі, він і справді міг злякатися, тобто зазирнув «ув очі вічності» — чи не образ Смерті там промайнув? Так, так, саме образ Смерті, той-таки, що його побачили в очах дівчат обидва його попередники. А щоб усугубити (слово церковнослов’янське, означає зробити подвійним. — Прим. М. Лика) це відчуття, одна із мойр, здається Атропос, вистрілила ракетою — хай читач вибачить мені цей анахронізм. І мить дивно зупинилася. Навряд щоб Микола міг побачити, що всі «тоді завмерли, дихання зачаїли» — завмер і зачаїв дух таки він. І побачив «у сусіда», тобто в напарниці, в очах запалені вогні. Тож, можливо, переживаючи цю містичну хвилину, він інстинктивно взяв дівчину за руку, а може, й схопив. Що відчув наступної хвилини, описано в строфі:

Отже, запах полину (зважуюся все-таки припустити, що полином пахкотіла й та малмазія, що тут описується як лихотворна) посилився, тож коли пристати на моє припущення, малмазію Микола також випив, тільки не в буквальному розумінні, а на алегоричному рівні (згадаймо вислів: «отруївся коханням»), відтак і учинилося: вони в тому хиткому, непевному світлі таки поєдналися, про що відверто свідчать рядки: «І руки так стискались, // Й рум'янці так пашіли» — хіба тут не відбулося акту чарування? Відбулося, і про це свідчить закінчення строфи: хлопець своєї напарниці раптом не пізнав, тобто вона одмінилася, а отже, на мент видалася не курочкою, а, можливо, коли не павою, то якоюсь іншою красноперою птахою, яка його вразила а чи злякала.

Згадаймо оповідь про Петровського; там після малмазії від побачив дівчину Гальку, за яку його сватали, потворною. А як було в Миколи? Чи не навпаки? Не міг у нього самого розпитатися з тієї простої причини, що він, оповідаючи про танці, вів мене іншою стежкою, але я на його оманливий хід не піддався, хоч і не виказав цього. Поки що ми грали один перед одним вар’ятів. Згодом він, прочитавши цього мого записа, знову, кажучи жаргоново, «розколеться», вдруге сказавши, що я «страшний чоловік», але про те оповім на своєму місці, тоді ж зацитую і завершення цього значущого вірша.

У такий спосіб я зміг виснувати, що Микола припустився помилки: звісно, коли б тоді він знав історії про князя Лика та Теодора Петровського, цього не сталося б, але, на жаль, ще професором історії не був, а діяв, піддаючись більше змислам, ніж раціональному розважкові, тож замість того, щоб, уже знамірившись, утекти з танцмайданчика, на дівочі запросини відгукнувся, тобто повівся у вирішальній ситуації не твердо, а таки розм’якшено, давши напарниці надію, що її зальоти до нього, хай і відбуті на дівчачому рівні, не безперспективні, що й спричинило подальші ускладнення. Але натоді у Миколи ще віяли в голові буйні вітри, хоч дерева, може, й не гнулись, тобто був ще значною мірою легковажний: подумаєш, протанцював з якоюсь там! Ну, взяв її за руку, коли бахнула та ракета, і вони тільки мигцем на ту світляну дугу зирнули, а освітлення використали, це річ природна, щоб пильніше одне одного розглянути. І хоча хлопця не покидав густий і гіркий запах полину («Полин тоді так пахнув!»), на чому він рефреново наголошував у своєму вірші, але враження здобув від оглядин не негативне (не так, як Петровський); інакше б не брав її за руку і не стискав би ніжно, по-приятельському, а який вона йому була, питаю в задачці, приятель? Але відбулося й більше: попри все вони відчули поміж себе поєднання, хай, може, з його боку й короткочасне — небезпека, зрештою, виникла саме з цього, я принаймні в тому переконаний. Микола ж не був у тому переконаний, отож коли ракета в небі погасла, коли очарування зникло, повівся вже твердо й так, як йому й належало, тим більше, що вона запитала в нього:

— А ти мене до танцю запросиш?

— Ні! — відрубав він. — Мені вже пора!

І пішов, залишивши її в юрбі самотню й покинуту, — бачу її виразно між розгойданого, спареного вириська, який крутився, змотувався й розмотувався, тискався, розпалювався, дихав, затьмарювався пристрасними притоками. А вона лишень одна не мала в тлумі пари, відтак не могла не відчувати й собі густого, гіркого запаху полину. Й отруювалася ним, хоч ніхто з розгуляного молодецтва того запаху не знав і не відчував. Відтак сіріла й маліла в юрбі, а простуючи до свого місця біля лав, навіть не ухилялася від нальотів на себе стрімкорозлетних пар, отож її штовхали, а може, й кидали в її бік зневажливі фрази, і від того їй ще більше додавалося сірості, бо знала, що ніхто із цих гайдуків на неї уваги не зверне, не підійде й лагідно не заговорить, відтак не запросить до наступного танцю, щоб і вона могла стати як усі і щоб усі були такі, як і вона; в юрбі-бо людина перестає бути собою, а часточкою спільного тіла, тож і мусить жити за велінням голови, а нею був на тому танцмайданчику жевжик із іржавим голосником біля рота.

Відтоді почався другий акт цієї драми