Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

бере. Значить, є поки що лише його слово проти слова Бойка. Якого, до речі, полонений ще не сказав.

Він розплющив очі, зустрівся поглядом із своїм мучителем. Згадав, як у школі директор залишив усіх після уроків і три години намагався дізнатися, хто написав про нього матюкливого віршика на стінці шкільної вбиральні. Згадав також, що ані колективні, ані індивідуальні бесіди в сусідньому класі не допомогли — однокласники стояли один за одного на смерть.

— Не знаю, як вам удалося придумати таке дивне пояснення історії зі зниклим трупом, — промовив Максим. — Тільки кримінальної справи у вас нема. Бо немає трупа. Ви його не знайшли. Тіла нема — діла нема, правильно? Ну, а раз нема справи, значить нема підстав звинувачувати когось у її фальсифікаціях. Нема чого фальсифікувати, правильно?

Шалига мовчав. Мовчав і Середа. Обоє, не змовляючись, зрозуміли: журналюга читає їхні думки і робить ті висновки, яких вони обоє боялися.

— Те, що в газеті написано, ще нічого не означає, — Бойко накручував себе і ставав дедалі сміливішим. — Там, у моїх статтях, нікого конкретно винним не названо. Жодних прізвищ, крім прізвищ тих, хто або дав пояснення з приводу зниклого жіночого трупа, або відмовився таке пояснення давати. До суду ця історія не дійде. Тому краще вам без скандалу мене відпустити. Полякали — буде. Можу пообіцяти — про труп, який не може знайти міліція, більше не писатимуть. Тема вже себе вичерпала. Я все сказав.

Шалига не витримав — копнув полоненого знову, тепер уже сильніше.

Зробив це, бо його переповнювала безсила лють.

Нічого не кажучи, він кивнув Середі і вийшов з кабінету. Капітан, красномовно чиркнувши по своєму горлу великим пальцем, вийшов слідом за майором, щільно причинивши двері.

Максим видихнув. Він ще не знав, чи переміг, та був собою задоволений — він боровся. Вільною рукою витер з обличчя липкий піт і почав зважувати свої шанси на порятунок.

Витягнувши з нагрудної кишені сорочк зіжмакану паперову серветку, Шалига витер спітніле від задухи та напруги обличчя.

— Що скажеш?

— Не таких ламали, — буркнув Середа. — Зняти штанці, піднести кийка до дірочки в жопі — відразу іншої заспіває.

— Випадок не той, — Шалига пульнув зіжмаканою серветкою в кошик для сміття і промазав. — Ти ж знаєш, що журналюга правий. Він сам мусить розколотися. Без того, аби пхати йому в зад кийок у кондомі. Бо поки що в нас у активі — тільки усні народні казки твоєї сороки. Писати про те, що ми, менти дурні — не кримінальний злочин. Навіть не адміністративне правопорушення. От якби він тебе персонально ідіотом назвав, тоді це наклеп, образа честі й гідності, привід для порушення справи. А так…

Шалига безнадійно махнув рукою і закурив.

— Вони ж міліцію туди викликали. Мене, — Середа вдарив себе кулаком у груди. — Ложний виклик, свідоме введення правоохоронців у оману…

— Все правильно! — перебив його Шалига. — Тільки вони кажуть — труп був! Це зафіксовано на фотографії! Сліди крові ти там знайшов! Де склад злочину? Формально — нема! Де кримінальна справа, порушена по факту вбивства? Нема кримінальної справи! Що лишається? Почитали люди щось там у газетці. Хтось наче бачив жіночий труп, який потім зник у невідомому напрямку. Байка? Байка, одна з сотень тисяч газетних шняг. Про неї вже за пару днів забудуть, можеш мені повірити. Ну, вздрючив я тебе. Мені вставили звідти, — майор кивнув на стелю. — Перший раз хіба?

Середа злодійкувато роззирнувся. В коридорі нікого не було.

— А якщо ми його і правда того… Слоником, кийком у жопу, ще там щось…

— Не заперечую. І як офіцер міліції, і як людина, — признався Петро Шалига. — Але ж у такому разі Бойко рано чи пізно зможе спілкуватися з зовнішнім світом. Мовчати не буде, піде ва-банк. Ось тоді вже точно не відмиєшся. Тут не тільки перевищення повноважень — взагалі корупцію пришиють. Бачиш, що кругом робиться? Тільки попадися, відразу собак на себе назбираєш…

— Та бачу ж…, — Середа сплюнув собі під ноги, розтер слину, від надлишку нереалізованої негативної енергії лупонув кулаком об стіну, скривився. — Так що з ним робимо?

Шалига мовчки докурив, жбурнув недопалок у смітник і теж промазав.

— Хай поки з мавпами в тебе посидить, — вирішив він. — Там видно буде.

Обоє розуміли: часу, аби розкрутити журналіста, в них лишилося максимум до вечора.

8

У камері попереднього ув'язнення їх сиділо п'ятеро.

Одиночна камера малася в наявності, навіть дві. Проте звільнити жодну з них не виявлялося можливим. У одній сидів ексгібіціоніст, любитель показувати свої причандали дітям у скверику, якого міліція району ловила місяць, а спіймали в результаті самі батьки. Одиночку поруч із ним займав дрібний злодюжка, який крав шоколадки в супермаркетах, мінімаркетах, і взагалі — всюди, де тільки ці солодощі бачив. Коли його нарешті скрутили, то з'ясувалося: злодюжка до всього ще й пасивний гомосексуаліст. Він сам просив не кидати його в загальну камеру до, як він сам висловився, брутальних волохатих тварин. Демонстратора власних причандалів теж не можна було закривати в загальну камеру — у кількох її мешканців точно є діти того віку, якій так подобався збоченцю. Що з ним зроблять до ранку, можна було лише уявляти.

Зводити ж у одну камеру «блакитного» і статевого збоченця теж не хотілося — ці фрукти треба зберігати окремо. Саджати ж до когось із них журналіста Петро Шалига навіть при всій своїй величезній особистій неприязні до нього в останній момент не ризикнув.

Тому за Максимом Бойком у результаті зачинилися важкі двері загальної камери.

Спочатку до нового сусіди арештанти поставилися байдуже. Тим більше, що Максим, стримано привітавшись, зайняв місце на брудних загальних нарах біля самої стіни, притулився до неї і завмер. До подібної поведінки тутешні мешканці звикли, тому просто вирішили не чіпати людину. Так уже заведено: захоче — сам розкаже.

За пару годин з камери на допит висмикнули худого неголеного чоловіка.

А коли він повернувся, Максим відразу відчув — щось змінилося.

Він не міг пояснити природу своїх відчуттів. Тільки зрозумів: неголений, судячи з усього, не вперше і не в двадцяте потрапив у тюрму. Для нього тут усе знайоме, можна навіть сказати — рідне. Нічого тут не могло ані здивувати неголеного арештанта, ані схвилювати.

Тим не менше, погляд, яким він зміряв нового співкамерника, був сповненим неприхованої поваги до новачка.

Ще за годину неголений, цикнувши на якогось арештанта, відігнав його в протилежний бік камери, а сам примостився біля Максима.

— Гнат, — без зайвих передмов простягнув він Бойку суху міцну