Рольф Бломберг - Золото і анаконда

наскочила якось так раптово, що він не встиг дати тривогу. Одного з його друзів повісили, а загалом було вбито біля двохсот чоловік…

Незвичайна зустріч.

… Хазяїн готелю в селищі Пенья Родрігес Умберто Шавес — еквадорець. Виявилося, що він ходив разом з капітаном Лохом у ту страшну експедицію в Льянганаті. Отож, нам було про що побалакати.

— Багато труднощів траплялося в моєму житті, — сказав він, — але оте сімдесятиденне блукання було найжахливішим, що мені довелось пережити!..

Відвідини перуанського прикордонногопоста.

… Як не дивно, але на кордоні Еквадор — Перу у нас дійшло до серйозного конфлікту. Скінчився він, однак, мирно. Комендант заявив: «Ми, перуанці, найсумирніший народ на світі. Для друзів, — він витяг з кишені складеного ножика і націлив його в серце, — ми радо одріжемо шматок свого серця. Але до тих, хто платить за нашу дружбу зрадою, — комендант підняв руки і стиснув їх у кулаки, — ми люті, як тигри!..

А ось згадки про диктаторські часи.

Пересторога мандрівникам.

… Тридцяти п’ятьом в’язням із табору, що міститься за двісті кілометрів вниз по течії річки Какети, пощастило втекти, і вони орудують у навколишніх лісах. Попереджаємо, що це запеклі злочинці, здебільшого ув’язнені за вбивство. Є чутки, що голод довів кількох з них до канібалізму…

Зустріч з ягуаром.

… Нарешті ми побачили першого ягуара — великого красивого звіра, що стояв на березі і поїдав нас очима.

— Ель тігре! — крикнув Хорхе і тут же вистрілив. Торгні й собі спустив курок. Торгні стріляв дробом, а куля Хорхе могла хіба що трохи полоскотати ягуара. Звір зник у заростях. Оскільки ми прибули сюди не полювати, а знімати фільм, то були дуже сердиті на Хорхе і Торгні за їхній нерозважний вчинок…»

Наостанці для повної картини цієї невдалої експедиції я розповім про шостого її члена, чорношкірого кухаря Хокке.

Ми стояли табором біля гирла маленької кебрада (тобто притоки), що з’єднує озеро Чайра з річкою Кагуан. Це було єдине порівняно сухе місце. Пора дощів була вже в повному розпалі. Вона почалася цього року раніше, ніж звичайно, і зливи теж були більші, як завжди. Тому Кагуан розлилася, обернувши навколишні джунглі на суцільну трясовину.

Настрій у нас упав до нуля. Ми були такі самі похмурі, як сіре небо, що висіло над пралісом, немов брудна мокра ганчірка. А ми ж мали знімати фільм, для якого треба стільки сонця! Нас охопив відчай. Приїхати аж із Швеції в Амазонас, витратити так багато грошей, і все дарма! Що ж нам робити? Чекати, поки настане краща погода? Але чи є якась надія на це? Кожний зайвий день коштує неабияких грошей — то чи не повернутися нам відразу назад, так і не зібравши необхідного матеріалу?

Це були сумні дні. Нам не пощастило не тільки з фільмом. Муньосу довелося викинути всі препаровані шкурки: від вогкості вони запліснявіли. Так пропала моя колекція рідкісних птахів і тварин з річки Кагуан! Скільки праці — і все марно. Або взяти нашого чорношкірого кухаря Хокке. Що з ним трапилось? Він якийсь байдужий до всього, ходить, мов сновида, не виконує навіть половини того, що йому доручено, не обзивається, коли його кличуть. На плиті і там, де лежать запаси, — брудно, посуд немитий.

Насправді кухаря було звати Хоакін, але Торгні ніяк не міг навчитися вимовляти це незвичне ім’я і прозвав його Хокке. Це прізвисько так і лишилося за ним. Ми знайшли Хокке — вірніше, він знайшов нас — у Пуерто Асіс, невеличкому селищі на березі річки Путумайо. Нам потрібен був кухар, а Хокке запевняв, що вміє чудово готувати їжу та ще й розуміється на моторах до човнів. Враховуючи все це, а також деяку обізнаність Хокке з англійською мовою, ми вирішили, що він — просто знахідка для експедиції. Щоправда, Хокке був досить- таки обшарпаний, але ми дали йому новий одяг захисного кольору, і він набув цілком пристойного вигляду.

Хокке усім нам сподобався. Звичайно, він дуже перебільшив свої знання і в кулінарії, і в механіці, однак цьому можна було зарадити. Зате він залюбки працював, завжди був готовий допомогти іншим і піклувався про всіх, як рідна мати.

Приказка говорить, що ніколи не можна позичати наречену і щітку до зубів. Хокке не мав ні того, ні другого, але якби мав, то, напевно, позичив би. Принаймні зубочистку він позичав.

Якось ми їли дикого індика, м’ясо було дуже тверде, і Торгні спитав, чи немає в когось із нас зубочистки.

Чистої зубочистки ні в кого не виявилось.

Тоді Хокке вигукнув.

— О’кей! Візьми мою!

Він витяг брудними пальцями з кишені на грудях обгризену зубочистку і щедрим жестом подав її Торгні.

Треба сказати, що Торгні повівся, як джентльмен.

Він узяв зубочистку, одвернувся, удаючи, що користується нею, потім витер її об штани і, сердечно дякуючи, повернув Хокке, який знову заховав її в кишеню.

Отже, в нас панувала цілковита згода. Ми були задоволені Хокке. Звичайно, Торгні хотів би, щоб наш кухар умів грати на гітарі й співати, як передбачалось у його сценарії, але фотогенічне обличчя Хокке до деякої міри компенсувало відсутність музичних здібностей. Хокке знав лиш один уривочок якоїсь індійської пісні, всього п’ять-шість нот, зате він насвистував і наспівував їх з райку до вечора. Тож не дивно, що дуже швидко ці «позивні» Хокке почали нас дратувати. Одного ранку я задля розваги вирішив підрахувати, скільки разів він виконає свою улюблену мелодію, поки закипить у казанку кава. Вогонь горів добре, бо дрова були сухі, і Хокке встиг проспівати свою «пісеньку» лише двадцять три рази.

А десь через три тижні після нашого знайомства з Хокке, коли ми пливли вгору по річці Кагуан, він зненацька змінився: зробився байдужий, роботу виконував абияк. Одного дня човен через його недбалість з усього розгону налетів на стовбур дерева і мало не перекинувся. Мотор, що не мав належного догляду,