Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

як австрійці переможуть, та надання автономії Східній Галичині й Буковині. Але в 1916 році австрійці пообіцяли ще більшу владу полякам. Тому Рада на знак протесту знову саморозпустилася.

Це все, товаришу підполковнику, є нашою історією. І розписана вона майже в усіх нормальних сучасних підручниках.

Тільки не в нас, а Там! Вам же, напевно, це все до дупи. Подивимося, яку історію ви мені завтра розкажете. А якщо Бог дасть, то ви прочитаєте в моєму романі, що агітаційна робота СВУ серед сотень тисяч полонених австрійцями українців привела до створення так званих Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які потім братимуть участь у боротьбі за українську справу.

Так ось, товаришу кадебіст, своїм втручанням у мій налагоджений творчий процес ви не дали мені можливості сьогодні описати участь старшого покоління родини Бучацьких у подіях 1914 року, тобто коли тільки-но розпочалася Перша світова війна. А саме це, за моїм задумом, мало сприяти вихованню нового покоління борців за українську ідею. Саме в період після Першої світової, в 20-30-ті роки сформувалося покоління моїх героїв, яке братиме участь в ОУН, проти ОУН і «між ОУН». І Софія, і Андрій, і Олесь, і Роман, і Тарас та інші герої мого роману. І ось такі, як ви, товаришу підполковнику, є причиною того, що доводиться писати кусками, то забігаючи у відтворенні життя героїв уперед, то повертатися на багато років назад. Ну, нічого, зі своїм романом я розберуся. Мені б нині розібратися з вами…

З

Так, Сашко Тесля добре пам’ятав, що відбувалося з ним після першої зустрічі з підполковником КДБ. Він і тоді, і з плином часу був упевнений, що та зустріч не була випадковою. Про це сказав і сам підполковник. Більше того, кадебіст не приховував, що Сашко йому навіщось потрібен. Він так і сказав: «Мені потрібна ваша допомога». Тільки от чим ще відносно молодий, майже нікому не відомий письменник Сашко Тесля може допомогти органам, та ще таким?

Тесля знав — з комітетниками не пожартуєш. Чув він і про те, що КДБ вербував стукачів, аби знати все, що відбувається в суспільстві. Кажуть, вони були мало не в кожному трудовому колективі, в будь-якій організації. Але ж самого сексота Сашко особисто ніколи не бачив, з ним не спілкувався. Чи ж так? Він же не міг знати, що вітається за руку з агентом КДБ, який доповість своєму оперу про об’єкт, яким зацікавився Комітет. Було й у них в університеті кілька хлопців, про яких казали, що вони стукачі КДБ. Тоді Сашкові було байдуже, він навіть не знав, вірити цьому чи ні.

Звідки було недосвідченому в таких справах Сашкові Теслі знати, що одне з основних правил у Комітеті держбезпеки, як, до речі, й у спецслужбах інших країн, — забезпечення конфіденційності співпраці агента з органами. Для цього здійснювалися складні операції з відведення підозри оточення до особи агента і спрямування тієї ж таки підозри на «негодний об’єкт». Тобто опер підставляв когось іншого, на якого й думали, що саме він стукач, тоді як справжній агент глибоко конспірувався й був поза підозрою.

Водночас, попри творчий «нічний діалог» з підполковником КДБ, Тесля твердо вирішив іти на обумовлену зустріч: будь-яка реальність краща, ніж очікування невідомого.

4

Наступного дня письменник Сашко Тесля і підполковник КДБ Богдан Данилович Зорій зустрілися в Гідропарку.

— Ви знаєте, дивно, але я добре спав уночі, хоча після нашої зустрічі увечері довго думав про вас і про ситуацію, що склалася, — сказав Сашко, потискуючи простягнуту йому руку.

— А чому б здоровому молодому організмові не відпочити після повноцінного робочого дня, — Зорій зовсім не хвилювався, хоча це була перша розмова, під час якої він мав закласти основи для наступного, найвідповідальнішого етапу в довгому й копіткому процесі, який ось уже кілька століть називається не інакше, як вербування агента. Чи розуміє це вже зараз молода людина, але з чималим життєвим досвідом, талановитий письменник Олександр Григорович Тесля?

Зорій не хвилювався тому, що протягом усієї служби в органах державної безпеки він завербував десятки подібних до Теслі письменників, академіків, професорів, докторів наук, редакторів газет і журналів, провідних кореспондентів радіо й телебачення. І жодного разу Зорій не мав поразки. Жоден із кандидатів на вербування не відмовився від співпраці з ним. Кожне вербування Зорій готував так ретельно, так вивчав людину, з якою він мав вирішувати серйозні державні справи, що відмови ніколи не мав. Методика поступового залучення до співпраці розроблялася протягом багатьох років, її шліфували теоретики й удосконалювали практики.

Зорій майже ніколи не залучав до співпраці вроджених стукачів і провокаторів, яким продати чи закласти найближчого друга — медом не годуй. Такі не могли принести нічого, крім шкоди. Як правило, то були брехливі гнилі людці, без моралі й совісті, без будь-яких принципів. Саме такі «помічники», яких заради якоїсь потреби все ж доводилося вербувати, при нагоді заради вигоди або просто через амбіції зраджували, продавали, підставляли, оббріхували.

— Олександре Григоровичу, я про вас багато знаю. Вибачте — така професія. Протягом кількох місяців я спостерігав за вашим, так би мовити, публічним життям, ознайомився з вашою творчістю. Не буду приховувати — цікавився вашим особистим життям. Ви ж про мене нічого не знаєте. Я далекий від думки, що ви горите бажанням дізнатися про мене, але, коли я розповім дещо про специфіку моєї роботи, відразу ж зрозумієте, чому ми з вами тут говоримо удвох — ви, письменник, і я, співробітник КДБ.

— Слухаю вас, — спокійно сказав Сашко Тесля.

— Ви навчалися в Київському університеті й знаєте, які процеси у ньому відбувалися на початку 70-х.

Сашко Тесля знав, бо літературне життя в столиці в середині 70-х було бурхливим