Анна Зегерс - Сьомий хрест

Георг мовчить. Усвідомлення того, що він пропащий, переплітається з невиразною думкою про втечу.

На шосе вже миготіли перші фари. Георг переповз через канаву. І несподівано, мовби поштовх у мозку: мене ви ніколи не впіймаєте! Цей же поштовх підкинув його на машину пивоварного заводу. Від болю йому потемніло в очах, бо, стрибаючи на ходу, він ухопився за борт хворою рукою. Вони в’їхали насправді не зразу, як йому здалось, а лишень за чверть години на якесь подвір’я у завулку Оппенгайма. Водій тільки тепер помітив пасажира. Він пробурмотів:

— Чи скоро ти там?

У тому, як Георг скочив з машини, як непевно ступив по землі, водій помітив щось дивне; він іще раз повернув голову:

— Хочеш під’їхати до Майнца?

— Так, — відповів Георг.

— Зачекай трохи, — сказав водій.

Георг засунув хвору руку за борт куртки. Досі він бачив водія лише ззаду. Та й зараз він не міг розглядіти його лиця, бо водій щось писав у блокноті, притуливши його до стіни. Потім він пішов через двір.

Георг чекав. Біля воріт вулиця трохи підіймалася вгору. Тут ще туман не спав. Здавалося, що поволі згасає літній день, так м’яко лежало світло на бруку. Навпроти була бакалійна крамниця, поруч пральня, а далі м’ясна.

Коли двері крамниць відчинялися, дзеленчали дзвіночки.

Пройшли дві жінки з пакунками, хлопчик жував сосиску.

Сила й блиск щоденного життя — як він зневажав їх колись! О, якби можна було зайти туди і замість того, щоб чекати тут, бути прикажчиком у бакалійній крамниці, посильним у м’ясній, гостем в одній з цих квартир! У Вестгофені він собі інакше уявляв вулицю міста. Він гадав, що на кожному обличчі, на кожному камені бруку можна побачити печатку ганьби, що смуток притлумлює людські кроки й голоси, навіть дитячі розваги. А тут була зовсім спокійна вулиця, люди здавалися вдоволеними.

— Гансе! Фрідріху! — з вікна над пральнею гукнула стара жінка двох штурмовиків, що прогулювались із своїми відданицями. — Ідіть нагору, я вам приготую каву.

Може, Майснер і Дітерлінг теж отак прогулюються з своїми відданицями, коли їм дають відпустку. Коли ж ті четверо, пошепотівшись, крикнули «Йдемо!» і зайшли в будиночок, а жінка із вдоволеною посмішкою зачинила вікно, рада з того, що до неї йдуть веселі, молоді гості — либонь, родичі, — Георга охопив такий сум, якого він, здається, не знав ніколи в житті. Він би заплакав, аби його не заспокоїв той голос, який у найтяжчому сні втішає людину тим, що зараз усе це вже не має значення. «А все-таки має», — подумав Георг. Повернувся водій, здоровенний чолов’яга з чорними пташиними очима на м’ясистому обличчі.

— Залазь, — сказав він.

Коли машина виїхала за місто, вже добре посутеніло.

Шофер почав лаяти туман.

— А нащо тобі в Майнц? — раптом спитав він.

— Іду в лікарню, — відповів Георг.

— В яку?

— В мою стару.

— Ти, мабуть, любиш нюхати хлороформ, — сказав водій. — А мене в лікарню і калачем не принадиш. У лютому під ожеледь…

Вони мало не наїхали на дві машини, що зупинилися попереду. Водій загальмував і вилаявся. Переднім машинам есесівський патруль саме дав дозвіл їхати далі. Патрульні підійшли до машини пивоварного заводу. Водій подав свої документи. Георг почув:

— А ви там? «Все обійшлося не так уже й погано, — подумав Георг, — я зробив тільки дві помилки. На жаль, усього не завбачиш». Він зараз почував себе достеменно так, як під час першого арешту, коли його дім несподівано оточила поліція: він швидко зібрав докупи думки, блискавично викинув за борт весь мотлох, попрощався з усім і ось…

На ньому була коричнева вельветова куртка. Вартовий зіставив прикмети. «Дивно, скільки можна знайти упродовж трьох годин вельветових курток між Вормсом і Майнцом», — сказав комісар Фішер, коли Бергер недавно привів до нього ще одного у вельветовій куртці. Тутешні мешканці, очевидно, полюбляють такий одяг. Всі інші Георгові прикмети було взято з документів від грудня тридцять четвертого року, коли його привезено до Вестгофена. «Крім куртки, жодна з прикмет не підходить», — додумав вартовий. Цей може бути йому за батька, а втікач одного віку з самим вартовим. Молодий хлопець зі свіжим зухвалим обличчям, а в цього пласка, кисла пика з товстим носом і вивернутими губами. Він махнув рукою:

— Хайль Гітлер!

Кілька хвилин вони мовчки їхали із швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Раптом водій знову загальмував посеред голого, безлюдного шляху.

— Злазь! — наказав він.

Георг хотів щось сказати.

— Злазь! — погрозливо повторив водій, і його м’ясисте обличчя скривилося, бо Георг не поспішав. Він зробив такий рух, ніби хотів скинути Георга. Георг зіскочив, знову забив хвору руку й тихенько зойкнув. Він пошкандибав далі, а фари машини пивоварного заводу блиснули мимо, і їх зразу ж поглинув туман, який недавно спустився. Повз Георга раз у раз проносилися машини, але він уже не наважувався їх зупиняти. Він не знав, скільки ще годин треба йти, скільки годин він уже йде.

Георг хотів довідатися, де саме він знаходиться між Оппенгаймом і Майнцом — він якраз проходив маленьким селом з освітленими вікнами, — але не насмілювався спи З 9-156 тати про назву села. Іноді хтось з перехожих або з тих, що зорили з вікон, так пильно дивився на нього, що він проводив по обличчю рукою, наче бажаючи стерти ці погляди.

Які це він украв черевики, що несуть його все вперед і вперед» коли сам він уже втратив бажання й волю йти далі? Раптом він зовсім близько почув якийсь