Анна Зегерс - Сьомий хрест

Пельцер мовчав.

— Невже ви не розуміли, Пельцере, що з цього нічого не вийде? Невже не спробували відрадити інших?

Пельцер відповів тихо-тихо, бо кожен звук наче колов його:

— Я ж нічого не знав.

— Що, що? — спитав Фішер усе ще спокійним голосом. — Фюльграбе подає знак, і ви тікаєте. Чому ж ви побігли?

— Всі так зробили, — сказав Пельцер.

— Звичайно. І ви хочете переконати мене, що нічого не знали? Отаке скажете!

— Ні, не знав, — сказав Пельцер.

— Ах, Пельцере! Пельцере!

У Пельцера було таке почуття, яке буває у смертельно змореної людини, коли дзвонить будильник, а вона намагається не чути його.

Фішер говорив далі:

— Коли Фюльграбе ударив першого вартового, другий стояв біля вас, і ви тієї ж миті, як було домовлено заздалегідь, кинулися на другого вартового.

— Ні! — вигукнув Пельцер.

— Що ні? — Я не кинувся.

— Так. Прошу пробачення, Пельцере. Біля вас, Пельцере, біля вас стояв другий вартовий, і тоді, тієї ж миті Гайслер і той… як його… ну, Валлау, кинулися, які було домовлено, на другого вартового, що стояв саме біля вас.

— Ні, — знову сказав Пельцер.

— Що ні?

— Це не було домовлено…

— Що не було домовлено?

— Що він стоятиме біля мене. Він підійшов тому, що… тому що… — Пельцер намагався згадати, але зараз це було так само неможливо, як підняти важку свинцеву гирю.

— Сядьте зручніше, можете спертися на спинку, — сказав Фішер. — Отже, нічого не було домовлено. Ви нічого не знали. Просто побігли. Коли Фюльграбе вдарив першого, Валлау і Гайслер кинулися на другого вартового, який випадково опинився біля вас, саме біля вас, Пельцере! Вірно?

— Так, — нерішуче промовив Пельцер.

Фішер гукнув:

— Оверкампе!

Оверкамп устав, наче він був Фішерів підлеглий, а не навпаки. Пельцера, який зовсім і не помітив, що у приміщенні є третя особа, пересмикнуло. Він навіть прислухався.

— Викличте сюди Георга Гайслера на очну ставку.

Оверкамп зняв телефонну трубку і сказав:

— Так. — І потім до Фішера: — Він ще не зовсім придатний до допиту.

— Або він придатний, або ні, — сказав Фішер. — Що це означає — не зовсім?

Тепер до Пельцера підійшов Оверкамп. Він сказав різкіше, ніж Фішер, але не грубо:

— Пельцере, опануйте себе! Гайслер нам щойно зовсім інакше все це описав. Прошу вас, опануйте себе, Пельцере, покличте на допомогу свою пам’ять і останні рештки розуму.

Георг лежав під сіро-блакитним небом у борозні на полі, за сто метрів від шосе на Оппенгайм. Тільки б тепер не застрягти. До вечора необхідно бути в місті. Місто — як печера з темними завулками й звивистими ходами.

Спочатку він намислив собі таке: до ночі дістатися Франкфурта, і — зразу ж до Лені. Тільки б дійти до Лені, а далі все вже буде простіше. Півтори години їзди залізницею між життям і смертю — це він уже якось витримав. Хіба досі йому не фортунило? Хіба малося не так, як він спланував? Шкода тільки, що витратив зайвих три години.

Правда, небо ще блакитне, але туман з річки вже огортає поля. Невдовзі автомашини на шосе, попри надвечірнє сонце, засвітять фари.

У нього одне нестримне бажання, сильніше за страх, за голод і спрагу, сильніше за набридливий біль у руці — пов’язка вже давно пересякла кров’ю — бажання залишитися лежати тут. Адже скоро ніч. Тебе вже зараз укриває туман, сонце блякне, повите густою пеленою. Вночі тебе тут не шукатимуть. Ти зможеш відпочити.

А що сказав би Валлау? Той, напевне, сказав би: «Коли хочеш загинути, залишайся. Відірви шмат од куртки.

Зроби нову перев’язку. Іди до міста. Все інше — безглуздя».

Георг перевернувся на живіт. Коли він одривав від руки присохлий клапоть, у нього аж сльози потекли з очей. Йому знову стало зле, коли він побачив свій великий палець, такий набряклий і чорно-синій. Затягнувши зубами вузол нової пов’язки, він заново відкинувся на спину. Завтра треба пошукати когось, хто перев’яже йому руку. Раптом він поклав усі надії на завтрашній день, ніби час у своєму плині сам несе людину до здійснення її надій.

Чим густішав туман, тим яскравіше синіли волошки.

Георг лише тепер їх зауважив. Якщо він до ночі не приб’ється до Франкфурта, то, либонь, хоч пощастить послати Лені звістку. І на це потратити марку, яку він знайшов у куртці? Від самої втечі він майже не згадував про Лені, або згадував, як про придорожню віху, видкий сірий камінь. Скільки сил, скільки годин дорогоцінного сну він змарнував, мріючи про цю дівчину, яку щастя привело на його шлях рівно за три тижні до його арешту! «Але я не можу собі уявити її, — думав він, — а Валлау і всіх інших — можу». Валлау він бачив найвиразніше, інших — не так, бо вони губилися в тумані.

Ще один день наближається до кінця, один з вартових підходить до нього й каже: «Ну, Гайслере, чи довго це ще триватиме?» Він дивиться якимось