Віталій Володимирович Кузнєцов - Теорія кваліфікації злочинів: Підручник.

• дає змогу визначити коло ознак, які слід зіставляти;

• дає можливість з’ясувати послідовність зіставлення окремих ознак;

• сприяє абстрагуванню від тих ознак, які не мають значення для кваліфікації;

• у разі відсутності збігу хоча б однієї ознаки дає підстави до висновку про відсутність цього складу злочину й перейти до встановлення наявності іншого складу злочину;

• за відсутності збігу з ознаками жодної з чинних норм Особливої частини КК є підставою до висновку, що таке діяння не є кримінально-караним;

• при констатації наявності всіх ознак складу злочину є підставою для переходу до вирішення інших кримінально-правових питань, зокрема, призначення покарання, звільнення від покарання тощо.

Ця стадія поділяється на шість етапів:

1) етап доведення наявності ознак складу злочину;

2) етап визначення стадії вчинення злочину;

3) етап оцінки діяння, скоєного спільно кількома особами (суб’єктами);

4) етап оцінки діяння, передбаченого кількома нормами;

5) етап оцінки суспільної небезпечності діяння;

6) етап визначення наявності обставин, які усувають злочинність діяння.

Стадія III. Юридичне закріплення висновку стосовно того, що інкримінуванню підлягає конкретна норма (норми) — юридичне закріплення результатів кваліфікації. Кримінально-правова оцінка (кваліфікація злочину) може привести до таких результатів (висновків):

• наявний злочин;

• сталося діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні особи, що вчинила злочин, чи за інших обставин, які виключають злочинність вчиненого;

• наявна добровільна відмова від вчинення злочину;

• маємо справу з діянням, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки;

• скоєне не має ознак будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом.

Рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду про кваліфікацію скоєного як злочину й відповідно про необхідність застосування якоїсь статті Особливої частини КК набуває закріплення у відповідних процесуальних документах — постанові, протоколі, обвинувальному висновку, вироку, ухвалах суду тощо. Кваліфікація, що була закріплена в процесуальних документах, стає обов’язковою, тягне певні правові наслідки для учасників процесу. Наприклад, застосовувати запобіжний захід у виді взяття під варту можна лише тоді, коли скоєне кваліфіковано за статтею закону, що передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки (ст. 155 КПК України), хоча з цього правила є певні винятки.

Ця стадія передбачає два етапи:

1) етап формулювання результатів кваліфікації;

2) етап мотивування кваліфікації.

Наведені вище наукові позиції та думки щодо стадій і етапів кваліфікації злочинів свідчать про те, що вони повного мірою не реалізовані, до кінця не розроблені, а тому відчутна потреба в подальшому уточненні й удосконаленні певних положень теорії кваліфікації злочинів.

Окремого розгляду при висвітленні питань кваліфікації злочинів потребують постанови Пленуму Верховного Суду України (далі — постанови ПВСУ), що в різний час мали різну правову природу. Від часу набрання чинності нового КК України з’явилося чимало Законів України, якими внесено зміни та доповнення до чинного кримінального законодавства. У зв’язку з цим набуває актуальності питання правозастосовного тлумачення закону про кримінальну відповідальність.

Постанови ПВСУ є роз’ясненнями, в котрих дається тлумачення кримінально-правових норм і які орієнтують судову практику на правильне застосування чинного законодавства. Це сприяє усуненню прогалин і недоліків у кримінальному законодавстві. При цьому в постановах ПВСУ йдеться про легітимні повноваження, якими законодавець наділив судові органи — правом видавати певні роз’яснення щодо положень, які не відображені чи нечітко закріплені в кримінально-правових нормах. Набуваючи форми постанов, роз’яснення ПВСУ мають загальний характер і не підміняють законів.

Проблеми, що виникають під час застосування норм кримінального законодавства, зазвичай, відповідними постановами ПВСУ повністю вирішити не можна. Однак, як свідчить судова та слідча практика, іноді саме постанови ПВСУ є тією «істиною в останній інстанції» до яких звертаються дізнавачі, слідчі, прокурори та судді. Не дивлячись на це, в Україні панує романо-германська (континентальна) система права, згідно з якою головним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, а не доктрина чи судова практика. Саме це дає привід деяким ученим стверджувати, що постанови ПВСУ не є повноправним джерелом кримінального законодавства, проте це не є догмою, оскільки інші вчені неодноразово пропонували переглянути цю позицію на законодавчому рівні.

Тим, хто цікавиться проблемами реформування сучасного законодавства, мабуть, відомо, що коли в проекті КК України, підготовленому за завданням Комісії (тепер Комітету) Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю, були зазначені постанови ПВСУ як джерела кримінального законодавства, то це викликало значну кількість заперечень[56].

До прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» від 21 червня 2001 р. постанови ПВСУ, згідно зі ст. 40 та п. 2 ч. 1 ст. 45 Закону України «Про судоустрій України» від 5 червня 1981 р., мали статус керівних роз’яснень і обов’язкову силу для судів, інших органів і службових осіб, які застосовують закон, а сьогодні вони мають лише рекомендаційний характер. Хоча, як свідчить аналіз судової та слідчої практики, часто ці постанови беруться за основу при кваліфікації злочинів. Так, М. Марітчак, здійснюючи анкетування суддів, слідчих і працівників прокуратури щодо визначення ієрархічної значущості факторів, які впливають на стабільність правозастосовної практики, а отже, і на правильну кримінально-правову кваліфікацію, встановив, що перше місце одностайно віддано саме постановам ПВСУ, потім — консультаціям безпосереднього керівника; порадам колег по роботі; коментарям до законодавчих актів, насамперед до КК України; позиції прокурора[57].

Тож ПВСУ повинен досить відповідально підходити до тлумачення кримінально-правових норм. При цьому у своїх постановах він повинен роз’яснювати саме суперечні питання кваліфікації злочинів. На жаль, в