Віктор Семенович Близнюк - Землянка

шурхотіли. Коло першої палатки, на автомобільних скатах, сиділо двоє. Це були, мабуть, танкісти, бо в засмальцованих комбінезонах і в чорних шлемах. Від них пахло машинним маслом. Танкісти перетирали клоччям якісь блискучі втулки. Їх теж зацікавив хлопчак. Не змовляючись, поклали на коліна втулки і знизу вверх, косячком, утупились на Вовку.

— Звідки орел залетів?

Вовка чемно привітався, навіть картузик для чогось зняв, плутано розказав, хто він і з якого села.

— У вас тут багацько чого, — провів рукою по табору. — Гримить, гуде, аж у нас земля трясеться… А тракторів, часом, нема?

— Тракторів? — прискалився гостроносенький. — Оно трактори наші. «Каве» — чув про такі?

— Ка — Ве, — прочитав хлопець літери на борту присадкуватого танка з круглою баштою, що стояв на дерев’яних колодках.

— «Клим Ворошилов». Гроза. Стіну провалює.

— Ні-ні, нам не такі. Нам щоб землю орали… Бо жінки виходять у степ, цюкають-цюкають лопатами, а земля гірше каменю.

Танкісти, вже не посміхаючись, слухали малого, ахкали, не вірили, що в колгоспі одна конячина — і та трофейна, що сонцем ударило Ольгу і вона й досі ніяк не оговтається, що його мати за бригадирку, що в селі — жодного чоловіка, крім двох чи трьох підтоптаних дідів.

Танкісти закурили, і димок, як журба, повився над ними.

— Е-е, поспитать ще треба, кому важче: мужикам на фронті чи бабам у тилу.

Гостроносий, з фіолетовим рубцем на переніссі, різко смикнувся, затоптав каблуком недопалок.

— Знаєш що, Миколо? Піду до майора. Може, дасть одну коробку, ту, на яких «букварів» стажуємо. Дурно ж по степу машини ганяємо.

— Давай, тезко. Я б з тобою, та на діжурство.

Вовка остався з одним Миколою, а другий загупотів чобітьми до фанерного будиночка. За хвилину, другу він птахом вилетів з дверей і, на ходу застібаючи шлем, бадьорий, збуджений, гукнув пастухові:

— Бігом за мною!

Ви їздили, друзі, у справжньому бойовому танку? У знаменитому «Т-34»? Ви уявляєте, як здригається його могутнє тридцятип’ятитонне тіло, як рокоче гаряча сталь, як шалено несеться назустріч степ і притьма кидається вниз під гусениці? Ви знаєте, що людина в цю мить відчуває себе націленим снарядом, здатним пробити, проломити будь-яку перепону?

Якщо ви не їздили, то уявіть, що творилося на душі дванадцятилітнього хлопця.

Танкіст легко скочив на борт, відкрив люк і, пригнувшись, шарпнув Вовку за руку, аж той мелькнув у повітрі. «Залазь!» — і опустив його в темний глибокий колодязь. Від паруючого бензину, горілих мастил, розпеченого заліза залоскотало в горлі. Вовка намацав круглу й тверду підставку. Сів як на голки. «За що ж його держатися?» Водій-механік пірнув ще глибше, вперед, до цілої батареї ричагів. Танк мовчав. Танк стояв не здригаючись. І раптом — сто чортів у печінку! — вдарило ревом по «кумполу», обдало гаром, кинуло Вовку назад. «Прощай, білий світ!» — пустив хлопець очі під лоба. А його трясло й підкидало, а над ним, і під ним, і довкола його лящало, стугоніло, скреготало. «Тьху, як скажена тічка!»

Водій мигцем обернувся до Вовки: «Здорово?» — і весело блиснув зубами. «Красота! Геть не страшно!» — збрехав хлопець і випнув отерплі груди; а піднявши голову, натрапив на світлу смужку. «Диви — щілина! Мать, для обзору». Він припав до неї носом (свіженьким потягло), забув про себе, про свої страхи і упивався тим, що танцювало й миготіло попереду. Ось рвонулись на танк ворота, відскочив як ошпарений вартовий, і помчала, попливла назад зелена рівнина. Ошалілий танк, рявкаючи, ковтав горби й горбочки, підминав кущі, з розгону перемахував через окопи. «Здорово! — вирувала й клекотіла радість у Вовчиному серці. — Таким летом якби на фронт. І в бій!»

…Три танкі-ста, три весьолих дру-га Екіпа-аж машини бойо-вий!

Повний вперед! Хай летить собі земля безвісти. А Вовка гляне, що робиться тут, всередині. Воно, якщо придивитися, не так уже й темно в цьому череві. І перед танкістом — шпарка. Вузенька, як буває між дошками в загорожі. Миготливі тіні скачуть на його руках, що цупко вп’ялися в голівки ричагів. Водій наче приріс до сидіння, він погойдується разом із танком. На мить одриває руку, лап-лап по ящику, щось упало під ноги, на жовту пляму («І-і-іх! — напружився Вовка. — Хліб. Аж півбуханця»); танкіст недбало поклав той хліб на місце, витяг цигарку, тицьнув нею поза вухом до Вовки: «Закурюй, пацан». Вовка носом убік: «Нє-є. Без диму світ макітриться». — «А чим же тебе пригостить?» — «Ну, коли ваша ласка, то хлі… Хліба… Скибочку. Забув, як і пахне». — «Ге, дивак! Чого ж мовчав? Лови!» — і тугенький буханець плеснувся на брезент, що обтягував Вовчині коліна.

Ззаду, від мотора, несло жаром, як із духовки; ревище не затихало, але вухо потроху призвичаїлось до нього. Розморений, обм’яклий Вовка, заспокоївши перший голод, неквапно пощипував хлібну шкоринку, клав на язик пахучі крихти, і здавалось йому, що він сидить на черені, мати вийняла рум’яні балабушки на капустяному листі, і попід стелею в’ється солодкий душок свіжого печива.

«Куди? Їхать куди?» — не голосом, а бровами й губами спитав танкіст. «Газуйте прямо. Бачите, купка людей на полі». Вовка знову прилип до щілини. Воронячою зграєю метнулась під гусениці рілля, жінки сипонули врозтіч, війнувши спідницями. Танк заглух, хоч у ньому все кипіло; хлопець, як ховрашок, визирнув з люка:

— Мамо! Не бійтесь. Це ж я, Вовка. — Він скочив у пухку ріллю, але земля під ним ще хиталась, розходилась кругами й тікала катзна-куди.

Він, мабуть, упав би, але хтось пригорнув його до себе, шерхлими руками обхопив шию. «Мамо!» — тануло Вовчине серце. Хлопець притулив до її грудей хлібинку: «Покуштуйте. Це вам». — «Спасибі, Волошко. Сховай. Буде на вечерю тобі з Ольгою».

Так і стояли вони, притиснувшись один до одного, а жінки тим часом збіглись і, як сороки, застрекотіли навкруг танкіста.

— Ой, налякали, дядечку, щоб ви були здорові!

— Ганна,