Віктор Семенович Близнюк - Землянка

хвилиночку, казав, ну, годиночку. Одна нога там, друга тут… Добра хвилиночка! Вже скоро обід, вже й кози пора гнати в село, а Вовки нема та й нема». Олесь не на жарт розгубився. Знов перепаде від батька. Після того нещастя, що сталося біля церкви, батько загнав його в комірчину, кинув пофарбоване сестрами начиння і скреготнув зубами: «Сиди мені тут, босяцюра, поки миші не з’їдять. Та перемотай пряжу до нитки». Два дні підряд просидів Олесь під арештом, в потемках. Розплутував начиння, що довго було кипіло-булькало в баняку і сплелося в такий жмут — сто чортів йому ладу не дасть. Від страху, від голоду, від попискування мишей тремтів Олесь, як осика в негоду. Мати, коли батько відлучався з двору, нишком підсовувала печену картоплину чи кухлик з водою і заспокоювала: «Потерпи, сину… І на батька не гнівайся. Він такий — погримить, поблискає та й проясніє». Справді, на третій день, коли в’язень здав чин чином змотану пряжу і, тихий та покірливий, став на коліна перед сімейним судом, батько сердито покректав: «Ну от що… Можеш трави нарвати кролям». Олесь, відчувши волю, дременув передусім до Вовки. Друг зустрів його найщиріше: «Олесику! Молодець, що прибіг. Так тебе жду, так виглядаю… Подивись, рідненький, за козами, я на хвилинку. Сюди й туди — мигцем!»

Куди ж він пішов, хитрюга?

А Вовка, здихавшись остогидлої Чирви, щасливий і піднесений, помандрував за вітром у степ. Ранок був плаксивий. На сході клубочився туман, наче за горбом у велетенському казані варили чумаки кашу на сніданок. Пахло димком з багаття, прілим бадиллям, духом розпареної землі. Мабуть, збиралось на дощ. А може, вітерець стягне сиву пелену і на обід ще вигулькне сонце.

Вовка прямував понад Інгулом, де в лютому лютували бої, де було снарядами зорано, кістками посіяно. Весна змастила зеленкою незагоєні рани. Лапаті будяки застелили бліндажі, гострий пирій витикався між розсипами гільз і патронів, навіть на танкових баштах кільчилась в’юнка берізка. Крізь іржаве залізо пробивалось до світла молоде життя. Воно було нестримне, як весняне розводдя, воно залило степи шумовинням розбурханих трав. І легко й приємно було ступати по бархат-килиму, збиваючи м’ятні краплі роси, і бентежно було думати про вимріяну зустріч.

Вовка знав, куди йшов. Вовка знав, чого йшов. Яшка сказав йому, що за Терновою балкою стоять наші солдати циганським табором. Та якби і не сказав цього Деркач, хлопець все одно дізнався б, що за неспокійні сусіди поселилися за горбом.

Одного разу, коли Вовка вигнав кози на пашу і на повні легені пив цілющий запах весни, вітром занесло далекий гудок. Невже то поїзд на станції? В селі була прикмета: почуєш гудок з Долинської — жди гостей. «Батько приїдуть!» — стрепенувся хлопець і завмер, напружено прислухаючись. «Гу-гу-у-у», — докотилося знов. «Ні, не з Долинської, а з північного боку, здається…» Потім щось гаркнуло, прошуміло, і земля струснулась від вибуху. Поодинокі вибухи, ревіння моторів, що знов нагадали про війну, не стихали вдень і вночі; все це до смерті налякало криничуватців, по селу пішли чутки, одна страшніша другої: «Німці прорвались!.. Десант!.. Сасове оточили!» Жінки й діти переполошились, зібрались тікати в купецький степ, де ще з зими остались запасні схованки. Дехто похапцем набивав клумаки, а тим часом Яшка на своїй кобилі подався у розвідку. Прилетів назад розпашілий, риссю гнав попід дворами, вимахував пілоткою: «Стійте! Куди ви! То наші!» Згодом усе вияснилося: за Терновою балкою розташувався військовий табір, де навчають хлопців-новобранців.

Вночі, як тільки засинав Вовка, зрання допізна набігавшись за козами, в його неспокійний сон вривався отой нестихаючий гуркіт, і тоді тепла колиска виносила маленького Волошку в степ, в його запашне дитинство, і він бачив, як випливає з пітьми трактор, немов жук-світляк, і, рокочучи, не плуга тягне, а довгу шаль сріблястих іскор. Вони гасли, мерехтливі іскри, танули в безвісті, як зорі в світанковому небі. А в степу чорніла купка людей з лопатами… Носилки… Ольга… Зціплені зуби…

Вибух, від якого двигтіла землянка, розвіював сон, але Вовку не покидала ясна й твереза думка: «Солдати. У них є машини. Не може бути, щоб матерям відмовили». Ця думка й вела його до військового полігону.

Через годину, другу вітер розігнав хмари, розкидав їх по синьому безмежжі. Вмите, яснощоке сонце, загаявшись зранку, спішно роздувало тепер своє горно, сипало й сипало на землю гарячі бризки. І закипіла в степу робота: земля розстелила сполоскані килимки, щоб просихали на сонці, заметушився ховрах-комірник — що ж його хапати на зиму; сердито гудів джміль — дивись, проспиш у хмарну погоду весняний, медозбір. І жуки-гнойовики заклопотано котили свою хату-горішок. Куди, чого вони поспішали?.. Тільки жайворон був безтурботний. Що йому земна метушня? Вільний господар небесних висот, він славив казкові береги, де «сонце не заходить» і місяць стоїть на вічних чатах.

Молодими очеретами привітала Вовку дзюркотлива річечка, хлопець сьорбнув з-під корча студеної води і вибрався на пагорб. Звідси видно було, як на долоні, багатолюдний табір. Він справді скидався на циганське стійбище. По степу розкидані шатра — палатки, між якими снують маленькі постаті. В загонах, неначе воли на прив’язі, — криті вантажні автомобілі. Ще якісь машини під брезентом з витягнутими рукавами. Очевидно, гармати або танки. Димлять вогнища. По-качиному викахкують заведені мотори. Шумить, гомонить полігон.

Вовка, підстьобнутий розпаленою цікавістю, гайнув навпрошки, але шлях йому перегородив частокіл. Можна було пролізти між проволокою, та не солідно: йти з серйозними намірами й крастися, як у сад за яблуками. Пішов попід невисокою огорожею, косуючи оком на дзьобаті самохідки.

— Стій. Хто йде? — зупинив пастуха вартовий, що стояв на воротях. Він був щупленький, тонкий, гімнастьорка зібрана гармошкою під поясом, за плечем карабін. Солдат насмішкувато зміряв хлопчину: босі, позеленені травою ноги, настовбурчені холоші, ситцева сорочечка, смугле худорляве личко, в карих очах — скалки розгубленості. «Не дрейф, браток, — ворухнув солдат усміхненими губами. — Свої люди».

— Це я, дядю, Вовка, — хрипко вимовив хлопець. — Мені до найстаршого начальника…

— Гм. Найстаршого? Коменданта, значить? Іди по доріжці прямо, зліва за бензобаками, — бачиш? — фанерний домик… А для чого тобі?

— По хазяйському ділу. То я піду?

— Шмаляй!

Вовка ступав обережно, як по колючках, підтягував штанці, щоб не так