Вальдемар Бонзельс - Пригоди бджілки Майї

Ось тоді я подумав, що людині вони, очевидно, без потреби, отож вирішив собі їх забрати. Хіба може бути щось простіше і зрозуміліше?

— Звичайно, ні, — погодилася Майя.

— Отож бо й воно, а виявилося, що це настала для мене сумна година. Я тихенько і обережненько виліз ніжкою стола догори. Людина видалася мені страшенно великою, я почав спостерігати за нею, поволеньки переставляв ногу за ногою і наблизився до лампи. Поки я повз, ховаючись за пляшкою, все було добре, але щойно я вигулькнув, як людина мене помітила і одразу ж ухопила. Вона взяла мене за ногу, підняла догори і піднесла близько-близько до свої велетенських очей… А тоді мовила: «Гей, ви тільки погляньте!».

Ганнібал зітхнув, маленька Майя на хвилю притихла, а потім схвильовано запитала: «В людини такі великі очі?».

— Та ви про мене подумайте! — аж заволав Ганнібал. — Ви тільки собі уявіть, в якому скрутному становищі я опинився! Це ж вам не забавка: висіти на одній нозі перед велетенськими очима, які у тебе втупилися! Білі зубиська, що вищирилися із велетенського рота! Ви можете собі це уявити?

— Жахливо! — відповіла Майя. — Це справді жахливо!

— Слава Богу, моя нога не витримала і обірвалася. Мені навіть страшно уявити, чим би усе закінчилося, якби моя бідолашна ніженька не обірвалася! Я гепнувся додолу і чкурнув настільки швидко, наскільки мені дозволили решта моїх ніг. Я заховався за пляшкою та почав посилати жахливі прокляття на голову людини. Через це людина мене не переслідувала. Я побачив, як людина поставила мою ногу на білий папір і почала спостерігати, як вона намагається втекти. Але без мене моя нога, звісно, такого зробити не могла.

— Вона що, ще рухалася?! — перелякано запитала Майя.

— Ага, — підтвердив Ганнібал, а тоді вдався до пояснень. — Наші ноги, якщо їх відірвати, завше так роблять. От і моя нога хотіла побігти, але без мене просто не знала куди і лише смикалася на місці. Людина спостерігала за нею і безсердечно посміхалася, кепкуючи з мого горя.

— Бути такого не може! — не повірила оповідці страшенно перелякана Майя. — Відірвуля не може нікуди іти!

— Я перепрошую, а що таке «відірвуля»?

— Нога, яку відірвали, називається «відірвулею», у мене вдома завжди так кажуть, — пояснила Майя.

— Ваші словечка дитячі та застарілі! Ви мусите призвичаїтися до життя у великому світі та не вживати слів, яких освічені люди не розуміють! — суворо зауважив Ганнібал. — Потрібно казати «відірвана нога». А наші ноги справді після того, як їх відірвати, ще довго смикаються.

— Ні, — затялася Майя, — доки не побачу, доти не повірю!

— На що ви сподіваєтеся? Що я відірву собі ногу, аби вас переконати? — розлютився Ганнібал. — Ви неможлива істота! Ще ніхто і ніколи не вимагав у мене таких доказів!

Майя знітилася: вона ніяк не могла второпати, чого це в косарика так зіпсувався настрій, і у чому була її провина.

«Як це складно: спілкуватися з незнайомцями! Вони мислять зовсім по-іншому і неправильно сприймають твої слова», — подумала бджілка і стурбовано глянула на довгоногого павука.

— А чом би мені вас не з’їсти? — несподівано бовкнув косарик, який сприйняв добродушність Майї за вияв слабкості. Раптом із бджілкою сталася разюча зміна: її сум ураз вивітрився, а натомість у серці запалала мужність. Вона випрямилася, пронизливо задзижчала, зблиснула очима і вигукнула: «Добродію, прошу не забувати, я — бджола!».

— Пардон, — поспішно бовкнув Ганнібал і, навіть не попрощавшись, повернувся на місці й так чкурнув стовбуром дерева додолу, як тільки йому дозволяли його сім ніг.

Майя не могла втриматися, щоби не розреготатись. Тим часом Ганнібал, який був уже внизу, під деревом, почав голосно лаятися.

— У вас дуже кепський характер, маю вам сказати! — схвильовано волав він. — Ви кидаєтесь зі своїм жалом на істот, які обділені долею і не можуть нормально пересуватися. Та зачекайте, ще прийде ваша година, і коли ви потрапите у скруту, то ще пригадаєте про мене і пожалієте мене!

І Ганнібал зник під листками мати-й-мачухи. Але Майї вже було не до нього. Її душа співала від щастя, адже вітер стих, погода покращилася, а високо в небі повільно тяглися кучеряві баранці хмар. Вони виглядали майже непорушними і осяяними, ніби Божі думки.

Майї непереборно захотілося відчути прохолодну густу тінь лугу, повтішатися ласкавими промінцями сонечка на схилах по той бік озера. Вона бачила поперед себе стрункі дерева-трави, що гойдаються під вітром, високі жовті півники, що випинаються із ровів, залитих водою. Коли зазирнути усередину цієї квітки, то можна побачити таємничу темряву смерекового лісу. Маленька бджілка знала, що в тьмяній тиші цього лісу, де сонячні промені, проходячи через лапате гілля, стають червонястими та догідливо-дрімотливими, захована батьківщина казок…

Майя здійнялася у повітря і полетіла, навіть не усвідомлюючи, що вона робить. Її кликали лісові луги, уквітчані схили і крутогори.

«Боженьку ти мій, — подумала собі маленька бджілка, — як гарно жити на білому світі!»

Глава десята
Нічне диво

Отак дні за днями, тижні за тижнями спливав час, який маленька Майя прожила на волі поміж інших комах. Інколи вона сумувала за тими, з ким познайомилася у найперші дні свого дитинства, а деколи їй нестерпно бракувало покинутого бджолиного народу. Бували моменти, коли просто хотілося працювати, відчувати користь від виконаної роботи. Проте, якщо дивитися правді у вічі, Майї було би важко жити розміреним бджолиним життям. Вона постійно прагла пізнавати нове, її вабили пригоди, і це заважало їй стати одним із гвинтиків великого механізму бджолиного полісу. Таке трапляється і у тварин, і між людьми: у когось може бути характер, який суперечить звичному укладу, і за це не варто засуджувати… Адже найчастіше це не просто прояви норову, а високе прагнення пізнати щось нове. Крім того, не треба забувати, що з молодих бунтівників і