Владислав Крапівін - Тінь Каравели

— А сьогодні не можна?

Павлик зітхнув:

— Сьогодні у мами на роботі буду весь вечір. Примушує при ній уроки робити. Лається…

Я почав натягувати ще вогкі, але теплі черевики. Потім напівзапитально сказав:

— До завтра?

Чи не роздумав Павлик?

— Ти ж гляди неодмінно приходь, — ніяково попросив він. — А якщо Ніздря ще поткнеться… А чому ти Диркнабові не сказав, що він до тебе чіпляється?

— Диркнабові?

— Авжеж! Він цього Ніздрю терпіти не може. Він за тебе йому макітру одірвав би.

— Я… не знав… Павлику, а чому його так називають — Диркнаб?

— Не знаю. Знав, та забув.

Я пішов. Я був уже за хвірткою, коли Павлик гукнув мене:

— Владику! Зачекай!

— Що?

— Я знаю. Згадав. Його так вже давно прозвали. Він тоді хвалився, що знає, як по-німецькому «хлопчик». Ну, почув десь. А хлопчик по-німецьки — «дер кнабе». Ну, от його так і почали дражнити. А потім переробилося на Диркнаба… Ну, ти гляди ж приходь.

Я кивнув. Я знав, навіщо він мене наздогнав. Плювати йому було на Диркнаба. Він хотів переконатися, що я неодмінно прийду.

Я повернувся додому. Дужа, стримана радість рухала мною, як тута пружина. Сонце зробилося яскраве, ніби йому вдвоє збільшили напругу. Воно подрібнювало у склянках сліпучі іскри й урочисто палало на мідному череві нашого самовара. Самовар, здавалося, навіть помолодшав від цього блиску. Годинник цокав весело й часто. Певно, квапився підігнати час до завтрашнього дня.

Я розпакував каструлю з вареною картоплею, закутану у стару ватянку, потім у сінях відшукав банку зі своєю порцією молока. Молоко було крижане, над картоплею здіймалася хмара гарячої пари. Обід вийшов царський.

Потім я добросовісно витер клейонку й розклав зошити. Вправа з письма була величезна: вісім рядків. Учора мене охопила б глибока нудьга від такого завдання. А зараз я написав вправу, посміхаючись і навіть трошки знущаючись з підручника: «Подумаєш, налякав!» Задачка й чотири стовпчики прикладів розв'язалися самі по собі. Вірша про весну не довелося навіть учити: він запам'ятався з першого разу.

Я закінчив готувати уроки й трохи злякався. Куди подіти час? День був іще в розпалі. Йти на вулицю не хотілося. Не тому, що боявся зустріти Ніздрю. Тепер я його вже ні крапелиночки не боявся. Але мені здавалося, що на вулиці, серед сонця, серед веселого галасу горобців і синього блиску калюж, моя радість від зустрічі з Павликом може потьмяніти і розвіятися. Щасливе очікування завтрашнього вечора я боявся розгубити серед вуличних ігор і турбот.

На щастя, згадав я, як Антоніна Петрівна говорила, що на першотравневому ранку хлопчики з нашого класу зображуватимуть червоних кіннотників. До Першого травня було ще дуже далеко, проте я відшукав кілька старих газет І почав клеїти червоноармійський шолом. Клеїв я неквапно, міцно, у кілька шарів, змазуючи аркуші вареною картоплею. Коли діло було зроблено, я витяг коробочку з протертими наскрізь цеглинками фарб. Треба було пофарбувати шолом у зелений колір.

І раптом я помітив, що вже не розрізняю фарб. День згасав, і в кімнату повзли сірі сутінки. Цеглинки в коробочці здавалися однаково темними і безбарвними.

Я запалив лампочку і при жовтому її світлі розвів у блюдечку зелену акварель. Пофарбований шолом мені дуже сподобався. Правда, газетні букви проступали крізь фарбу, зате я пришив над козирком голубу клейончату зірку (довелося відрізати напіввідірваний ріжок столової клейонки). Я знав, що зірки на шоломах наших кавалеристів були голубими.

Робота була закінчена. Я втомлено потягнувся і з деяким занепокоєнням оглянув кімнату: скрізь шматки газети, на підлозі розчавлена картоплина, на столі зелені калюжки. Поки ніхто не прийшов, треба було прибрати. І тільки тоді я зміркував, що прийти вже давно час. І матері, і Тані. За вікнами стояла майже цілковита темрява, стрілки ходиків підповзали до восьми. Дім виповнювала тиша, що складалася з цокання годинника й мишиної шамотні. Здається, я знову одержу прочухана.

І уявіть собі, вперше в житті я не злякався. Подумаєш, лихо! Заберуся на ліжко і знову читатиму казку про стійкого олов'яного солдатика. Чи краще про Дюймовочку. Тепер уже можна її читати без суму. Так я й зробив: прибрав сміття, зачинив двері, взяв книжку і з ногами заліз під ковдру.

Я встиг тільки прочитати, як слизька жаба потягла Дюймовочку у своє болотяне гніздо. У двері постукали. Затарабанили. Я зраділо підхопився. Певна річ, добре читати в тиші казки, та краще, коли ти в хаті не один. Нехай це буде навіть Ніздря. Він, звісно, гад, але все-таки не так сумно тобі, коли за стінкою є хтось живий. А якщо знову чіплятиметься… Ну, нехай спробує!

Я насунув шолом, що ще не просох, сунув ноги в черевики і, не одягнувшись, вискочив у сіни.

— Хто?

— Ой Владику, відчиняй швидше!

Милка? А їй що тут треба? Я скинув гак.

При світлі коридорної лампочки Милка у зсунутому капорі здавалася блідою і переляканою.

— Біжи до Павлика! Він кличе. Та швидше, бо поїде! Та одягнися ти, дурню! Швидше, тобі кажуть!

Звичайно, я нічого-нічого не зрозумів. Одне лише збагнув: бігти треба з усіх сил. Інакше Павлика не побачу зовсім. Ніколи.

«Куди, навіщо він хоче їхати? Чому він удень нічого не сказав? Може, Милка бреше?

— Може, ти все переплутала, Милко?

— Та мерщій ти, тюлень!

І зовсім вона не бреше. Вона прийшла, а він сидить на валізі і не хоче на вокзал їхати,