Владислав Крапівін - Зброєносець Кашка

парусинову стелю. Сонце світило крізь кущі й відбивало на наметі заплутаний візерунок гілок та листя. Потім на гілці з'явилася розбишакувата тінь горобця. Похиталася і полетіла. Це було зовсім як кіно.

Кашка полежав, зігріваючись, відкинув ковдру до плеч і повернувся до Володі.

Володя міцно спав, розкидавши худі коричневі руки. Кашка підповз на колінах і нахилився над своїм командиром.

Зараз командир не здавався таким дорослим і суворим. У нього тихо здригалися вії, а припухлі губи ледь розтулилися, і обличчя було трішечки жалібне.

«Він хороший, тільки він учора розсердився», — вирішив Кашка. Але раптом його погляд упав на стріли. Оперені хвости стріл пучком стирчали з-під Володиної подушки. Вище від пір'їн на фіолетових древках фарба була зіскоблена, і дерево жовтіло нерівними смужками. Кашка зіщулився і квапливо відповз до своє» постелі. Все пригадалося…

Але ж Володя не прогнав його все-таки. Він навіть і не сварився майже. І біля вогнища залишитися дозволив. Біля вогнища було дуже хороше… Так, а що потім? Кашка пам'ятав тільки танцюючий вогонь і палаючі іскри в небі…

Він дивився на свій одяг, акуратно складений поряд із подушкою. Школи він так його не складав…

Володя заворушився, повернувся на бік, підклав долоню під щоку і посміхнувся, не розплющуючи очей.

Кашка також посміхнувсь і вибрався з намету.

Роса вже висохла, але було ще прохолодно. Кашка затанцював і засмикав плечима, проте за одягом не повернувся: боявся розбудити Володю.

Лицарський стан мирно спав під ранковим сонцем. Щоб зігрітися, Кашка побіг по колу. Біля входу в наметове містечко, прихилившись один до одного, безсовісно давали хропака вартові.

З центрального намету виліз заспаний сурмач Олекса Званцев у картонному мушкетерському капелюсі і червоній ситцевій мантії.

На вивороті мантії видніли сліди крейдяних літер: «ЛАС… ПРОС…» Олекса сердито глянув на малюка-зброєносця, розставив ноги й хрипко засурмив.

Вартові ошелешено підхопились і виструнчилися.

Починався турнірний день.

Спочатку чулося повискування блоків, потім із-за кущів з'являвся олень. Він перетинав галявину й через кілька секунд зникав у хащах.

Червоний фанерний олень… Він сковзав по дроту рівно і не дуже швидко. Влучити було неважко. Проте з першого пострілу Володі не пощастило.

Ні, він не схибив. Фіолетова стріла красиво вдарила в довгу шию оленя. Вона пробила фанеру наскрізь і залишилася стирчати, похитуючись разом з оленем. Виглядало це чудово, і над кущами зметнулося захоплене ревіння болільників. Але Володя знав ціну цьому пострілові!

Він цілився не в шию. Безглуздо було б ризикувати заради красивого влучення. Володя хотів увігнати стрілу просто в тулуб, але вона сковзнула вище й лише випадково встромилася в тонку шию оленя. Це був справжній промах. Принаймні для Володі. Впевненість залишила його, і, взявши із рук зброєносця другу стрілу, Володя вже не був певен, чи влучить вона у ціль.

Прикро! Якби це трапилося тоді, коли ще стріляли по круглих мішенях, Володя б і не переживав. Ну, програв то й програв. Перемога здавалася тоді ще далекою і недоступною. Рая встигла випустити одинадцять стріл і вибила вісімдесят шість очок. А Юрко Земцов, зовсім несподівано, вісімдесят п'ять. Наздогнати їх, певно, неможливо. Але Володя таки наздогнав. За рахунок швидкості. Він йшов очко в очко з холоднокровною Раєю, що не знала промаху. І тому хвилювався. Якби відстав — наплювати. Якби обігнав — значить, і переживати нічого. Але зараз усе вирішував олень, вирішували останні постріли. І от здригнулася рука.

Друга стріла взагалі не зачепила оленя. Глядачі розгублено загомоніли.

«Мазило косорукий. Сміттяр, а не стрілець», — знесилено вилаяв себе Володя.

Йому не потрібні були почесті переможця. Принаймні зараз він відчував, що не потрібні. Образливо було інше: програти в останній момент, програти через те, що почали гидко здригатися лікті й зникла точність, ніби лук став чужий, а відстань до мішені невідомою.

«Псих», — сказав він собі, але це не допомогло.

Володя потягнувся за третьою стрілою і побачив Кащині очі.

Кашка відбував свою службу справно й невтомно. Допомагав міняти мішені, спритно подавав на розчепірених пальцях стріли, а коли закінчувалася чергова стрільба, сміливо кидався збирати їх у заростях шипшини та кропиви.

Він машинально шкрябав пожалені ноги, машинально жував принесені з їдальні бутерброди і не чув нічого, крім пружних клацань спущеної тятиви, шурхоту стріл, ударів жерстяних наконечників об мішені та ще шелесту трави, якщо стріла пролітала повз ціль. І тільки одного хотів Кашка в той день: щоб якомога менше Володиних стріл шелестіло в траві.

Коли в руках у Володі розтягувався довгий, тонкий лук, у Кашці теж щось натягувалось і тремтіло. А коли клацала тятива, Кашка здригався і серце у нього тенькало. І за ту коротку мить, поки стріла летіла до цілі, він багато разів устигав повторити в думці: «Влучи! Та влучи ж! Влучи обов'язково!» І коли стріла раптом не слухалася, Кашка дивився на Володю розгублено й здивовано: «Чому вона так?»

Але Володя не бачив обличчя зброєносця. Весь день він бачив тільки його маленькі розчепірені пальці з фіолетовими стрілами. Пальці, які в потрібну секунду підносили стрілу. Нічого іншого і не треба було Володі.

А Кашці потрібно було багато чого, тільки він сам не здогадувався про це. Хотілося, щоб Володя хоч мигцем глянув на нього й стиха сказав: «Молодець, Кашко». Чи, може, взяв би його за плече й пошепки запитав: «Не стомився?» І тоді б Кашка відчайдушно захитав головою і, вигукнувши: «Ні… Ніскілечки!», ще швидше кинувся б у колючі джунглі за стрілою, що випадково пролетіла повз ціль.

Але Кашка не здогадувався, що йому цього хочеться. Це бажання було десь позаду, після найголовнішого, яке називалося «Володина перемога». І Кашка був переконаний, що, коли Володя стане чемпіоном, він неодмінно скаже: «Ми з тобою молодці, правда ж?» Скаже стиха, щоб чули тільки вони двоє. Так чомусь здавалося Кашці.

«Влучи! Та влучи ж! Влучи обов'язково!»

Кожну стрілу він проводжав цим заклинанням.