Владислав Крапівін - Зброєносець Кашка

а вона рознюнялася. Каже, мені від приїжджого Володі й так дісталося, а тут ще ви. Каже, заступилися б краще… Ми й пішли заступатися. Її ми завжди відлупцювати встигнемо.

— А за що? — з полегшенням запитав Володя.

— Багато за що, — сказав Юрко і знову люто вчепився в дерев'яного звіра.

— Стривай, — втрутився Володя. — Треба набік повернути, а то не пролізе. Давай… А, чортяка, по нозі заїхало. Вчора цим же місцем об відро тріснувся…

Юрко, піднатужившись, притяг березову колодку, приніс з сарая пилку. Одну ручку пилки почав примотувати до старої диванної пружини, прибитої до стіни.

— Техніка, — пояснив він, ніяково посміхаючись. — Може, легше буде.

Ще не пробував?

— Не пробував. Учора тільки придумав.

— То й плюнь на цю техніку. Нічого не вийде. Я вдома теж пристосував. Усе даремно.

— Хіба у вас вдома також грубка є?

— Колись була. Потім нову квартиру одержали, з батареями. Та ще, либонь, і газ? А тут, щоб обід зварити, пиляєш, пиляєш…

— Ану, давай, — сказав Володя.

Пиляли мовчки. Потай випробовували силу один одного. Коли колода розпалася на дві половинки, Юрко зауважив:

— А стріляєш ти класно.

«Відстрілявся тепер», — подумав Володя.

І сказав:

— Тренування.

— Довго тренувався?

— З минулого року… Гра така була. У нас у кварталі три будинки, і наш якраз посередині. А з тих будинків хлопці проти нас були. Їм між собою треба зв'язок тримати, а ми не даємо. Тоді вони придумали пляшки із записками по струмку пускати. Є за будинками ярок з струмком. Спочатку ще поштових голубів посилати, та не вийшло, ось вони й придумали ці записки. А з нашого боку до струмка не підійти: берег високий і слизько. Весна була. Тоді й довелося нам тренуватися, пляшки у воді розстрілювати…

— Ловко, — схвалив Юрко. Покачав ногою березову колоду й запитав: — Ти на наших озерах не був?

— Ніде я ще не був…

— Завтра підемо, — запропонував Юрко. — У нас маленький волочок є. Він саморобний, з мішковини, але байдуже, тягати можна. Карасі з тарілку попадаються.

І ту ж мить, певно, чарівник, який командує часом, зірвав якусь пружину. Час рвонувся і помчав, як лижник з трампліна. І коли Володя згадував потім Білий Ключ, йому здавалося, що всі події відбулися в один день, тільки день той був довгий. І згадувалося все не по порядку: стукіт дощу по перевернутому човну, багаття й маленькі золотисті карасі, місяць, теж схожий на золотистого карасика; вулиці селища увечері й стрімкий біг по городах — гра в розвідників; сміх у напівтемному клубі: кіномеханік Антипов пустив стрічку задом наперед; лункі удари по м'ячу; хрипкуватий шепіт Миколи Пальміна — «граф» розповідає на сіннику страшну історію… І знову багаття, відображення місяця, чорні верхівки лісу…

І Надія…

Була вона якась різна. То ганяла футбол з хлопцями й ходила на риболовлю, то раптом скипала ні від чого і, вилаявши хлопців, утікала додому. То раптом починала скаржитися

Володі на інших хлопців і на своє нудне життя. А потім знову, ніби нічого й не було, мчала разом з усіма до клубу, щоб захопити в кінозалі кращі місця. А коли допомагала ремонтувати школу, взяла й раптом мазонула Володю по щоці блакитною олійною фарбою. А щітка була велика, завширшки з долоню…

І все-таки Володя згадував про цю дівчину без образи. Попрощалися вони добре, і Надія пошепки попросила: — Ти ще приїжджай… А восени він одержав листа.

«Здрастуй, Вово!

Ти не сердься, що я увесь час сварилася, гаразд? Це я через Катьку. Вона така дурепа. Я боялася, що вона сміятися почне, що ми увесь час разом. Пам'ятаєш, коли ми на ставку сиділи, коли ти тільки приїхав, я розізлилася і втекла. Це я Катьчии голос у кущах почула й подумала, що вона стежить за нами. Це безглуздо, звичайно. Треба було її відлупцювати, от і все. А коли ти поїхав, я йшла зі станції і Катьку зустріла. Я думала, вона сміятиметься, що я тебе проводжала, а вона зітхнула й каже, що добре, що ти поїхав, бо вона боялася в тебе закохатися. От дурепа! Правда? Без тебе скучно. Ти приїжджай наступного року, всі хлопці про тебе запитують, і я кажу, що приїдеш…»

Лист був такий, ніби й не дівчина писала. Без хитрощів і кривлянь, чесний. І Володі раптом дуже захотілося знову в Білий Ключ! Понад усе на світі захотілося. Якби його тоді запитали, куди він більше хоче: в кругосвітню подорож чи в Білий Ключ, він, мабуть, махнув би рукою на кругосвітню подорож.

Володя дочитав листа й засміявся. Він подумав, що навіть не пам'ятає, що це за Катя, про яку пише Надія.

А поїхати наступного року в Білий Ключ не вдалося. В травні у Надії померла бабуся, і, звичайно, Вєткіним було не до гостей.

Володя поїхав у табір «Синій Камінь». Він опинився тут уперше, і йому навіть сподобалося. Табір був невеликий. Ніхто їх не ганяв строєм у їдальню і на прогулянку. Ніхто суворо не пильнував, щоб спали у тиху годину. По-справжньому заборонялося тільки те, що справді було небезпечно: купатися самому і заходити далеко в ліс. Річка у багатьох місцях вирувала, а ліс щодалі, то ставав глухіший і темніший.

Вихователів у загонах не було, а тільки вожаті. Життя у них виявилося нелегке, і, певно, тому особливих розваг придумати вони не могли. Але від нудьги ніхто не страждав, бо на табір накочувалися «хвилі».

І останньою накотилася стрілецька хвиля.

Розділ шостий

Вночі уві сні Кашка скинув ковдру. А вранці з росяної трави сковзнув у намет холод і розбудив зброєносця.

Здригаючись, Кашка натягнув ковдру до носа й почав роздивлятися на