Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

але той удав ніби спить, і уникнув дальшої розмови. Однак уночі він довго мізкував, що в столицю йому безпремінно доведеться їхати, а повертатися звідти, либонь, уже й нічого буде. А проте надумав зволікати цю справу якнайдовше. В усякому разі можна буде розшукати полковника Вареду і попросити, хай побалакає з міністром.

Згадав Понімірського. Хто знає, може, варто і від нього взяти той лист. Якщо тітка Понімірського має великі зв’язки, то це теж у пригоді стане. Звичайно, Дизма ні на мить не тішив себе гадкою, що йому пощастить залагодити справи Куницького. То було просто неможливо. Але йому кортіло зробити так, щоб Куницький і надалі був певен, буцімто він, Дизма, справді друг міністра і коли не тепер, то згодом доб’ється, аби Ольшевського звільнили чи перевели на іншу посаду, а Куницькому виділили з державних лісів стільки дерева, скільки жадала його ненаситна душа.

Вранці до Никодима завітала пані Ніна. Вона була сумніша, ніж звичайно, і схвильованіша, але на усміх Дизми теж відповіла усмішкою. Розпитувала його про здоров’я, кволилася, що в неї мігрень, через те не спала всю ніч; і нарешті спитала:

— Ви, я чула, їдете до Варшави? Надовго?

— Їду, на тиждень, може, днів на десять, не більше.

— Варшава… — замислено зітхнула Ніна.

— Ви любите Варшаву?

— О ні, ні… Тобто, колись я, власне, дуже любила її… Навіть тепер люблю, тільки себе в ній не люблю.

— А-а… У вас там є друзі, родичі?

— Не знаю… Ні, немає, — затнувшись, відповіла.

Никодим надумав спритно вивідати, чи справді є така тітка Пшеленська.

— А пані Пшеленська не родичка вам?

На обличчі Ніни відбився смуток.

— Ах, ви знайомі з тіткою Пшеленською?.. Є така, але після мого шлюбу наші стосунки геть зіпсувалися.

— А-а… — мовив Дизма.

— Ви буваєте у неї?

— Іноді, — протягнув Дизма. — Пані і Пшеленська, здається, не терпить пана Куницького, а вас вона любить.

Ніна зніяковіла і тихо спитала:

— Ви розмовляли з нею про мене?.. Ах, вибачте за нескромність, але, бачите, це так мене схвилювало. Не дивуйтеся. Сливе всі мої спогади зв’язані з домом і оточенням тьоті Пшеленської… Ви там буваєте…

— А чому ви туди не завітаєте?

— Ах… ви ж самі знаєте. Особа мого чоловіка… Мені не можуть цього простити… — Вона одвернула голову і майже пошепки додала: — Так само, як і я сама собі не можу простити.

Никодим мовчав.

— Мені соромно перед вами і за це, і за те, що я казала раніше… Я надто безсила… Надто слаба… Надто нещаслива…

— Не журіться, ще все буде добре…

— Ні, не втішайте мене, прошу. Я знаю, відчуваю, що знайшла у вашій багатій душі глибокий і щирий відгук. Ми ж так мало знаємо одне одного, а в мене стільки довіри до вас… Не треба, не втішайте мене, на мою трагедію нема ради. Досить того, що ви мене розумієте… Тільки ви… — додала після паузи.

— А чому ви кажете, що немає ради? Хіба не можна розійтися з чоловіком?

— Не потраплю, — потупилась Ніна.

— Гм… Отже, ви все-таки прихильні до нього…

В очах Ніни спалахнув вогник.

— О ні, ні, — палко заперечила вона. — Як ви можете таке думати? Нема нічого, що зв’язувало б мене з цією людиною з душею гендляра, з цим… стариганом…

У її голосі бриніла ненависть і відраза.

— То чому ж тоді ви сказали, що не зможете розійтися з ним? — здивувався Дизма.

— Не зможу жити… у злиднях… Зрештою, я повинна думати не тільки про себе.

— Ви жартуєте, — хитро почав Никодим. — Адже Коборів — то цілі мільйони, і вони ваші…

— Помиляєтесь, Коборів — це власність мого чоловіка.

— Але ж мені сам пан Куницький казав…

— Це правда. Маєток записано на мене, але якби ми розійшлися, то я б лишилась у старцях.

— Не розумію.

— Ах, навіщо нам балакати про це… Бачите, чоловік узяв від мене зобов’язання на таку суму, що перевищує вартість Коборова.

— Видурив у вас?

— О ні, взяв, бо та сума йому належала… Покрити борги моєї родини.

— Ага!..

— Не говорімо вже про це, мені дуже неприємно. — Ніна склала руки і благально дивилася на нього. — І, прошу вас, не розмовляйте про мене з тіткою, добре?

— Як хочете. Але…

— Прошу вас! Дуже прошу! Той світ для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Читаймо…

Вона взяла книжку і розгорнула її там, де була закладка. Почала читати, однак не вимовила й кількох слів, як голос її затремтів, і Ніна, здригаючись усім тілом, заридала.

— Не плачте, не треба плакати, — безпорадно втішав її Дизма.

— Боже, боже, — ридала Ніна. — Ви до мене такі добрі, такі… добрі… Вибачте мені… це нерви…

Зненацька вона схопилась і вибігла з кімнати.

«Діло ясне, — зміркував Дизма, — жінка закохалася в мене».

— Закохалася, — повторив уголос і вдоволено всміхнувся.

На нічній тумбочці стояло невеличке люстерко. Никодим узяв його і довго розглядав своє обличчя, трохи здивований, трохи зацікавлений і трохи задоволений із себе.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Авто, кероване вправною рукою шофера, легко і плавно