Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Не можна піддаватися нещастю, треба думати, як йому зарадити.

Вона насупилась.

— Тут немає ніякої ради.

— Кожна людина — коваль своєї долі, — переконано мовив Дизма.

— Щоб бути ковалем, треба мати міцні руки, а в мене вони он які недолугі.

Ніна простягнула до нього руку, від неї запахло парфумами. Дизма взяв її, поцілував. Ніна не відпустила його руки і міцно стиснула її.

— Потрібна кріпка рука, — мовила, — отака… Такою рукою можна не тільки свою долю викувати… Іноді мені здається, що для сильної волі немає ніяких перепон, що для неї нема неможливого… Вона всемогутня, ламає крицю, будує майбутнє… І якщо ця воля не егоїстична, то подає руку помочі і рятує бідних слабих істот… Скільки ж поезії в таємничій могутності сильної людини!..

Вона повільно забрала руку і додала:

— Ви, либонь, думаєте, що я екзальтована?

Никодим не знав, що на це відказати, отож знову вдався до певного засобу: застогнав і схопився за лікоть.

— Болить?

— Дуже.

— Сердега. Може, все-таки покликати лікаря?

— Ні, дякую.

— Мені так хотілося б допомогти вам.

— У вас добре серце.

— А що з того? — мовила вона сумно.

Машинально взяла книжку.

— Читатимемо?

— А може, вам це важко?

— О ні, я люблю читати вголос.

У двері постукали, і почувся голос Касі:

— Ніно, можна тебе на хвилинку?

— Вибачте, будь ласка, — підвелася Ніна. — Я зараз повернусь.

Чути було, як Кася щось сердито говорила, потім усе стихло.

Никодим почав обмірковувати становище. Тепер уже було ясно, що він подобався пані Ніні. Але яку ж вигоду з цього можна мати? Чи не пощастить за її протекцією довше продержатись на посаді управителя в Коборові?..

«Сумнівно, — подумав. — Вона не має ніякого впливу на чоловіка. Як тільки стариган помітить, що я нічого не тямлю, він вижене мене без усяких балачок, а вічно хворіти я ж не можу».

Його трохи дивував несподіваний успіх у цієї елегантної пані, але від того він не відчував ні радощів, ані гордості. Як утриматися в Коборові? Мозок Дизми так гарячково вишукував різноманітні способи, що ніякі інші, інтимніші почуття не могли одірвати його від цієї єдиної думки. Ніна вважає його, Никодима, за когось гідного її довіри. Вона подобалась йому, але не більше, ніж Кася, Манька чи перша-ліпша молода жінка.

Серце Никодима Дизми доти ще не знало любові. На романтичних сторінках його життя містилися тільки куценькі спогади про випадкові пригоди, яких, зрештою, було не так уже й багато. І тепер, думаючи про пані Ніну, він не заглядав уперед, не будував собі ніяких планів. Що більше, природжена обережність остерігала його бід рішучіших кроків, які могли б завадити йому, коли б Куницький щось пронюхав.

Пані Ніна повернулася трохи схвильована, і Никодим подумав, що у неї, певно, була неприємна розмова з Касею. Вона знову почала читати, і вже до самого обіду обоє не перекинулися жодним словом. По обіді Никодим заснув, і тільки в сутінки його розбудив стукіт у двері. То був Куницький.

Хвороба Дизми дуже засмутила господаря, він хотів телеграмою викликати лікаря. Дизма насилу розраяв, завіряючи, що він почуває себе краще і завтра або позавтрому встане.

— Це вельми добре, вельми добре, — втішився Куницький, — бо інакше, коханий пане, той Ольшевський у могилу мене зажене; що він витворяє — в людській голові не вкладається. Уявіть собі, велів затримати соснину, бо я, бачте, не доплатив грошового задатку. Розумієте, задатку треба було внести сорок тисяч двісті злотих. Я зовсім забув про ці двісті злотих, бігме, забув, і той мерзотник гальмує мені тепер усю роботу. Через оті двісті злотих! Та це ж людину грець може побити.

Від обурення він сипав словами, як маком. Понад годину молов про всякі конфлікти з дирекцією лісів і закінчив тираду, висловивши надію, що нарешті тепер, завдяки Дизмі, все це лихо мине. Конче треба, щоб коханий пан Никодим якнайшвидше поїхав до Варшави і побалакав з міністром Яшунським.

Дизма запевнив, що він одразу ж, як тільки встане, поїде до Варшави.

— А як ви гадаєте, любий пане Никодиме, легко це у вас вийде? Чи скоро пощастить залагодити справу?

— Все буде зроблено, — відповів Дизма, — не хвилюйтесь. Може, тільки потрібні будуть якісь там невеликі кошти.

— Кошти? Та це ж дурниці! Я завжди до ваших послуг — прошу, скільки треба — готівкою. Ну, а як ви себе почуваєте в моєму домі? Не нудьгуєте?

Дизма заперечив: де там, йому навіть дуже добре.

— Тільки, знаєте, я хотів вас поінформувати… Коли візьметеся там, у Варшаві, до наших справ, — пам’ятайте, що Коборів записано не на моє прізвище, а на ім’я моєї дружини. Я мусив це зробити з деяких формальних міркувань.

— Виходить, я маю виступати ніби від імені вашої дружини? — запитав Дизма, пригадуючи розмову з Понімірським.

— Так, так, хоч можете і від мого імені, бо фактично власник — це я. Зрештою, у мене є повноваження від жінки.

Дизмі кортіло спитати, чи має Куницький і векселі, але він стримався: у старого могла б виникнути підозра.

Куницький хотів розпитати Никодима, яка його думка щодо стану господарства в Коборові, але довелося відмовитись од цього, бо у хворого знову почався приступ ревматизму, причому такий гострий, що коханий пан Никодим аж сичав од болю і з обличчя змінився так, що й упізнати не можна було.

По вечері Куницький знову заглянув до Дизми,