Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

Як і чому з милих немовлят, батьківської радості та бабусиної втіхи, виростають спочатку маленькі, а потім — великі чудовиська, не знає ніхто.

Принаймні для кожного конкретного випадку повинно бути своє окреме пояснення. Чому Руслан Гаранін, хлопчик, якого берегли від усього світу, зненавидів і цей світ, і всіх, хто населяв його, і головне — свою старшу сестричку, міг би пояснити кваліфікований психіатр. Хоч би той-таки Ромео, він же — Роман Кравцов. Але тепер Руслана Гараніна з успіхом може обстежити хіба патологоанатом. І медики-криміналісти можуть скласти перелік хвороб тілесних, та аж ніяк не душевних.

Юля не могла зараз точно сказати, коли дивацтва молодшого брата почали ставати аж надто дивними. Настільки дивними, що шкодили всім, із ким Русик — так його називали вдома — мав нещастя спілкуватися. Жінка не схильна була вести відлік від того часу, як Русикові поставили діагноз — хронічна хвороба серця. Ніхто точно не міг сказати, скільки хлопець проживе. З таким діагнозом при правильному лікуванні люди доживають якщо не до глибокої старості, то принаймні можуть прожити довго. Працювати, створювати сім’ї, робити і народжувати здорових дітей.

Випадок Руслана Гараніна насправді був не найважчим. У лікарні батькам пояснили: такий діагноз ставлять у середньому сімом немовлятам із сотні. І проявлятися патологія почала не відразу — дитина хоч і недовго смоктала грудне молоко, зате потім активно споживала штучне, взагалі підростала активною і не виявляла жодних проявів, типових для маленьких сердечників. Ось, казали лікарі, вагомий аргумент на користь того, що ситуацію можна виправити. Обстеження виявило помітні, хоча й незначні дефекти перетинки між правим та лівим передсердями. Такі пороки не завжди розпізнають у пологовому будинку, вони взагалі можуть проявитися не відразу.

Коли одного разу на шкільній фізкультурі першокласник Русик почав задихатися, на це навіть не звернули особливої уваги. Списали на загальну нетренованість хлопчика. Справді, маленький Руслан здебільшого сидів тихо, з іншими дітьми грався мало, особливо — в рухливі ігри. В садочок не ходив; онуком, як раніше старшою Юлею, охоче і самовіддано займалася бабуся. Задишки почали регулярно повторюватися, хлопця нарешті вирішили обстежити, а дізнавшись про можливий діагноз, підняли київські «кінці», запакувалися до хрещеного в машину і повезли Русика в клініку Амосова. Там пояснили: з півтори сотні випадків хронічного сердечного враження, що існують у природі, їхній — неприємний, більш-менш поширений та загалом не найтяжчий. Ба більше: маючи такі проблеми, реально навіть досягти значних результатів у спорті. Ні, сказали ще кардіохірурги, операція не потрібна. Звичайно, якщо батьки хочуть… Та можна навіть нашкодити, такі випадки теж бували. Через те ліпше поки не дражнити гусей, повертатися в рідний Жашків і жити, як жили.

Довго жити. Щасливо. Навіть зі страшнішими хворобами люди живуть.

Але батьки зробили з поставленого діагнозу свої висновки.

Насамперед хлопчика звільнили від фізкультури. Потім — взагалі від будь-яких фізичних навантажень. Нарешті Русика взагалі почали дбайливо оберігати від усього, що може негативно позначитися на його вродженій недузі.

Зрештою, ліки, на думку батьків та бабусі, існували лише одні: Русланчика нічого не повинно засмучувати і хвилювати. Взагалі нічого. Від хвилювання хворе серце дитини починає битися сильніше, як наслідок — починає боліти, що хворому абсолютно протипоказано.

— Не хвилювати дитину означає виконувати всі забаганки, правильно? — перепитав Антон, і Юлія відразу кивнула. — Ну, в такому разі все ясно. Русика просто розбалували. В народі це так називається.

— Для нього не існувало «ні», — зітхнула Гараніна. — Він не повинен був бодай трошки хвилюватися, переживати, все таке. Скажімо, зробили йому в школі зауваження, на уроці чи на перерві — він, не будь дурним, за серце відразу хапався, починав тяжко дихати. Знаєте, як пес…

Аби показати наочно, як це відбувалося, Юлія зробила круглі очі, висолопила язика і швидко задихала, відхукуючи при цьому. Від ділової жінки Антон такої демонстрації не чекав, тому не стримався — посміхнувся. Та відразу ж забрав посмішку, зрозумівши її недоречність. А Юля Гараніна, привівши себе до ладу, повела далі.

Вже у дванадцять років хлопець до кінця усвідомив усі свої переваги, і почав активно та з величезним успіхом для себе ними користуватися.

У школі його до того часу намагалися не чіпати. Особливо після випадку, коли Руслан Гаранін отримав «двійку» за твір, побачив червону цифру, задихав швидко і важко, а тоді взагалі звалився зі стільця на підлогу, схопившись за лівий бік грудей. Інші оцінки такої бурхливої реакції не викликали. Тому педагоги, не змовляючись, підмахували молодшому Гараніну «трійки». Тішачи себе тим, що старша Гараніна, Юля, вчилася добре, охоче і навіть перемагала на міських, районних, обласних та республіканських математичних олімпіадах. І взагалі дівчина вважалася гордістю третьої школи. Не єдиною, але помітною. Її поважали та пророчили дівчині серйозне майбутнє.

Вперше з проявами не зовсім адекватної поведінки молодшого брата Юлія зіткнулася саме завдяки своїй перемозі на олімпіаді з математики. Тоді жашківська школярка втерла носи відмінникам із київських спеціалізованих математичних шкіл, отримала путівку в «Артек» і на доважок — Руслана. Який теж захотів поїхати в Крим. І не просто в Крим — до моря хлопця возили щороку. Русик виявив охоту поїхати разом із сестрою, а бажання хворого Русика в родині Гараніних було законом.

Які ходи були застосовані батьками, кого підняли на ноги, скільки і куди заплатили — Юлія не знала тоді, не відає і сьогодні. Результат: брат поїхав із сестрою. Причому і в дорозі, і в перші дні перебування Руслан тримався на диво слухняно. Можна сказати, був шовковим. А на четвертий день по обіді зник із табору, разом із ним кудись подалося ще четверо однолітків. Їх знайшли аж під вечір. Виявляється, Руслан переконав компанію вибратися в гори і жити там, без занудного розпорядку дня. Людина, говорив він, народжена вільною. Море — це