Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Ти точно не жартуєш? Дійсно лишила цьому типові дракона?

Марічка лише сердито зиркнула на Юрка. Їй вже набридло, що ніхто не вірить її словам.

— Послухай, руда, якщо це правда, то ти, здається, зробила велику помилку. Розповідають про цього дядька різне, але доброго я нічого не чув. Хтозна, звідки він і хто. У нього різні підозрілі ватаги гостюють, люди кажуть, що то злодії, контрабандисти. Ходімо ліпше звідси, вранці повернемося, — Юрко потихеньку виштовхував Марічку з двору. Йому тут не подобалося, було страшно. Час від часу виднілися якісь підозрілі тіні, чулися звуки. Ніби хтось наближався до будинку з темряви. «То все здається мені через численні розповіді про злодіїв», — запевняв себе хлопчик, хоч це й не дуже допомагало.

Нарешті діти знову підійшли до міста. Юрко озирнувся. І хоч поодиноке подвір’я було вже дуже далеко, здалося, десь там, серед пагорбів спалахнув вогонь. Хтось саме підходив до будинку. Хто? Хазяїн? І чому його не було в домі? Та й ті рухливі тіні й дивні звуки… Хтось таки ховався там, у темряві.

Юрко пішов швидше, міцно тримаючи за руку Марічку. Коли вони дісталися його будинку, він запросив дівчинку дочекатися ранку у нього, а не повертатися до готелю. Так і вирішили. Вікно Юркової спальні було невисоко, і діти залізли до кімнати.

Марічці хлопчик запропонував лягти на маленькому дивані. Для неї той диван не був малим, навпаки виявилося дуже зручно, і під м’якою ковдрою Марічка миттю заснула. А Юрко не міг спати. Він все вовтузився на своєму ліжку. Щойно заплющував очі, як перед ним поставало ледь освітлене місяцем подвір’я дядька Олександра. Лише коли надворі вже розвиднялося, сон зморив і Юрка. На щастя, була субота і до школи не потрібно йти. Коли мама зазирнула до спальні, діти ще спали. Мама ледь торкнулася до плеча сина, і він чомусь здригнувся, підхоплюючись, перш ніж усвідомив, де він і хто його будить.

— Ой, мам, все добре? — чомусь запитав він.

Мама приклала пальця до вуст: «тихо» і покликала його до вітальні. Юрко ледве виліз з-під ковдри і поплентався за мамою. У вітальні мама запитала:

— Що це за дівчинка? Її батьки знають, що вона у нас?

— Її батьки, схоже, взагалі не знають, де вона, — промовив Юрко, протираючи очі й позіхаючи. — Вона давно загубилась і не може знайти своє місто. Просто ніхто про нього нічого не знає.

— Щось я не розумію! — відповіла мама. — Ти або не дуже правдиво розповідаєш, або сам заплутався. Не може бути, щоб ніхто не знав того міста. Може, дівчинка просто втекла з дому. Думаю, я мушу з нею поговорити.

— Мам, ти їй однак не повіриш, — Юрко вирішив не приховувати правди. — Вона каже, що родом із Реальності. Ну з прасвіту. Пам’ятаєш, тато нам розповідав? До речі, ніхто не стверджує, що тої Реальності не існує, про неї пишуть у серйозних книгах, то чому дівчинка не може бути дійсно звідти?

Марічка зайшла до вітальні.

— Це правда. Мій дім знаходиться на окраїні Києва. Тільки чомусь тут ніхто і не чув про Київ.

— Це місто, напевне, десь далеко розташоване. І невелике?

Якщо на перше запитання Марічка лише кивнула, то на друге вона відповіла вже нетерплячим тоном:

— Ну от і всі тут так! «Мабуть, це якесь зовсім маленьке місто!» Та це ж столиця! Столиця України!

— Мам, ну бачиш! — втрутився Юрко. — Батько зустрічав ці назви в одній дуже рідкісній книзі в бібліотеці Білого Міста. Він законспектував там дещо, тому я також знаю. А звідки знала б Марічка?

Мама здвигнула плечима:

— Все це дуже дивно…

— Що тут ви обговорюєте таке дивне? — поцікавився тато, з’являючись у вітальні. — Впевнений, що нічого дивнішого за те, що я сьогодні бачив, ви мені не повідомите.

— І що ж ти такого бачив? — запитала мама.

— Е ні, ви перші розповідайте!

Марічці довелося все переказувати знову: про те, як вона потрапила до цього світу, як жила у Червоного Короля і як давно вже шукає шлях додому. Лише дуже обережно говорила про свою мандрівку, щоб не назвати її втечею. Адже дізнавшись, що вона залишила замок Короля проти його волі, навряд чи хтось наважиться підтримати її.

Юрків батько слухав дедалі серйозніше. Схоже, він повірив.

— Я бачив твого дракона, — нарешті промовив він. — Коли сидів сьогодні на березі озера, рибалив, почув дивний такий звук. Ну не знаю, з чим і порівняти…

— Так пароплав гудить! — підказала Марічка.

— Пароплав? А ти бачила коли-небудь пароплав?

— Ну звісно ж, бачила! У нас на Дніпрі багато пароплавів. А як же мій дракон?

— Я вірю цій дівчинці! — урочисто проголосив Юрків батько. — Ну от, дракона я побачив лише здалеку. Він злетів над соснами, покружляв трохи і полетів геть.

— Ходімо хутчіше! Може, він уже повернувся. Я лишила його у дядька Олександра, — нетерпляче промовила Марічка і підхопилася.

— У якого це дядька? — перепитав Юрків тато.

— У відлюдника, — похмуро відповів Юрко, — він пообіцяв їй доглянути дракона.

— А ось це вже мені не подобається, — промовив тато. — Я піду з вами.

Тепер сонце освітлювало подвір’я відлюдника, і Юрко з батьком