Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

почала ходити по колу, схвильовано проголошуючи: «Шлях у Реальність, відчинися!» Виглядало це досить кумедно, та Юрко не сміявся. «Якась підозріла була ця зозуля», — думав він і мовчки чекав, що ж буде далі. Щось мало статися, та нічого не ставалося, лише Марічка дедалі повільніше ходила по колу, і з кожним колом у її голосі було більше відчаю.

— Слухай, мала, — нарешті заговорив хлопчина, — зрозуміло ж, що все це шахрайство. Руслан просто покепкувати вирішив. Ходімо ліпше додому, а завтра вирішимо, що робити далі.

Дівчинка нічого не відповіла і зі сльозами продовжувала брести своїм безкінечним маршрутом.

— І довго ти так збираєшся марно галявину топтати? — запитав Юрко.

— Поки не відкриється шлях, — схлипнула Марічка, — хоч і помру на цьому місці.

— Ну тоді ти вже точно не потрапиш додому.

Дівчинка з сумнівом в очах озирнулася на Юрка, однак не зупинилась і далі безглуздо повторювала ті самі слова.

Десь зовсім близько щось завило.

— Вовки, — тяжко зітхнула Марічка.

— Та їх тут не буває! Тобто давно не було, — вже не так упевнено промовив хлопчик і додав: — Може, багаття розпалити?

— Ні! — вигукнула Марічка. Вона з хвилини своєї втечі намагалася триматись якнайдалі від вогню, щоб її не побачив Червоний Король.

— Ну а по деревах лазити вмієш?

— Ага.

— То хутчій полізли!

І вони побігли до розлогої липи на краю галявини. Чіпляючись за гілки, діти вдерлися вже височенько, вовки б їх точно звідти не дістали. Та раптом щось як зареве та зарегоче на липі страшним нелюдським голосом. Марічка з Юрком з небаченою швидкістю злізли з дерева, обдираючи руки й ноги. А далі чимдуж помчали через ліс до містечка. Бігли, аж поки не дісталися освітленого майданчика біля корчми.

— Що то було? — тремтячим голосом запитала дівчинка.

— Хтозна, — Юрко здвигнув плечима.

Доки вони йшли до готелю, хлопчик мовчав і про щось зосереджено думав, а коли вже зупинилися перед дверима, він промовив:

— Знаєш, хто був там, на липі?

— Та звідки ж мені знати?

— Там була людина. А в страху очі великі, то ми з тобою і спіймалися на цей дурнуватий жарт. Руслан там сидів, от хто.

— А я думала: якийсь страшний звір чи лісовик, чи щось таке.

— Та де там! Уявляю, як він натішився з нашої втечі, не кажучи вже про все інше. Може, і вовком вив також він. А що то була за зозуля, я тобі не пояснюю, сама знаєш.

— Отже, все з самого початку до кінця було брехнею? Руслан і заманив мене сюди, до свого готелю, аби обдурити? — зовсім засмутилася Марічка.

— Та ні, запросив він не через те, — відповів Юрко. — Просто він людина така, що любить бути в центрі уваги. Ти дала йому таку можливість. Тепер усі розпитують його про тебе.

— То навіщо ж було обманювати? — схлипнула Марічка. — Невже, щоб виманити у мене перстеник з рубіном?

— З рубіном?! — перепитав Юрко.

— Тільки не чіпляйся з запитаннями, «чи справжній» та «де взяла»! Не віриш — і не треба! З мене вже досить!

— Ну не плач! — тільки й міг промовити хлопчик, бо Марічка вже не мала сил стримувати сльози. Вона так сподівалася потрапити додому, так вірила!

Цієї миті з вікна виглянула Русланова мама і запитала здивовано й трохи сердито:

— Що трапилося? Чого ви там, надворі?

Марічка не відповіла, вона зірвалася з місця і побігла геть. Юрко поглянув на сонну жінку у вікні, щось хотів сказати, але не знав що, тому не промовив ані слова. Він помчав за Марічкою темними вулицями. Ця маленька дівчинка на диво швидко бігала, тож Юрко наздогнав її вже аж за містом.

18. Подвір’я відлюдника

Марічка швидко йшла і не озиралася, хоч Юрко й гукав її. Нарешті він схопив її за руку і стояв якийсь час мовчки, лише важко дихав. Говорити вже не міг, так захекався. Марічка спробувала звільнити руку, але хлопчик не відпускав.

— Пусти! — буркнула дівчинка.

— Ну ти й бігаєш! — захоплено промовив Юрко. — І куди ж це ти зібралася? Серед ночі!

— Я сама знаю, куди! Тебе це не стосується!

Але Юрко йшов за нею слід у слід, і нарешті Марічка відповіла:

— У мене дракон є. Я його залишила дядькові, який живе в тому он будинку, — раптом вона схаменулася: — А що, як мій дракон утік від дядька? Адже вдень його там не було! Що ж я тоді робитиму?

— Ну ти вже як дивуєш, то неабияк! Дракон! Хто б міг подумати: дракон!..

— Він ще маленький, на зріст трохи більший за коня. Його звати Кульбабкою, бо він жовтий. Такий гарненький!

Але побачити дракона Юркові не довелося. Все на подвір’ї і в будинку лишалося, як і вдень. І там не знайшлося жодної живої істоти.