Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Пасток, з яких неможливо вибратися, не буває, — злісно сказав Чет і почав Соватися на своєму столі. Намагався знайти якесь слабке місце в кайданах.

— Як ти опинився тут? — спитала Міра невидимого співрозмовника. І сама смикала кайдани, але вони були міцні до безнадійності.

— Я їхав поруч, був зваблений запахом свіжого борщу. Зупинився пообідати. Вони поклали щось у їжу, я знепритомнів, а коли опритомнів, то був уже тут.

— Давно ти тут?

— Вже другий день. А ви як потрапили сюди?

— Ми теж їхали, проминули хутір, а потім на нас впала велика сітка і нас схопили.

— Це вони вміють. Вони професійні людолови. Куди ви їхали?

— Та просто, у справах. А ти?

Дубківський засміявся. Оце ще дивак. Прикутий залізом, його чекала смерть, а він сміявся. Що смішного?

— Взагалі-то це таємниця, — сказав сотник. — Але нам все одно вмирати тут, то я можу розповісти. Я їхав до Шпилівки.

Кілька секунд тиші.

— А що це? — спитала Міра, наче в перший раз чула цю назву. Чет припинив соватися, слухав.

— Таке село у лісах.

— Там у тебе родичі?

— Ні. Справи.

— Які справи?

— Можливо, там є скарби.

— Скарби? — Міра засміялася, мовляв, вона не вірить у цю маячню.

— Скарби. Вартістю десь у мільйон золотих карбованців! Може, і більше! — аж образився її зневажливості Дубківський.

— Звідки скарби в якомусь лісовому селі? Що це за казки? — спитала Міра тоном, який показував, що вона не вірить сотнику.

— Не в селі. А в будинку фон Шпіла, дуже багатого місцевого землевласника, — пояснив Дубківський.

— Я думаю, що його будинок вже багато разів пограбували. Як і всі інші панські будівлі в цих краях, — песимістично заявила Міра.

— Будинок могли пограбувати, але навряд чи фон Шпіл тримав свої скарби просто на столі в залі. Він сховав їх.

— Де?

— Цього я не знаю. Але я зміг знайти детальне планування будинку фон Шпіла. Він замовляв його одному архітектору з Відня, а той потім видав книгу своїх робіт, серед яких був і будинок фон Шпіла. З тим плануванням знайти скарби було б легко.

— А звідки ти дізнався про самі скарби? — спитала Міра, що вже не приховувала своєї зацікавленості.

— З газет, — охоче розповів Дубківський. — Ще у 1916 році в газетах прогриміла гучна справа про спробу пограбування будинку фон Шпіла. Сім злодіїв з Ростова та Одеси, відчайдушних шибайголів, справжніх шибеників та зарізяк, озброєних револьверами та бомбами, пробралися до лісового будинку барона. Мусили повернутися за кілька годин, їх чекало аж два вози для здобичі. Але бандити не повернулися! Вони зникли! Точніше, п’ятеро зникли, а ще двох знайшли селяни. Злодії були сиві та божевільні! Кричали дурним голосом і стогнали, наче їх катували, а сказати, що трапилося, не могли. Взагалі розучилися говорити! То трапилося щось страшне. Бо це ж були ті ще зарізяки, за кожним тягнулося багато злочинів і їх важко було налякати, а ще важче налякати до божевілля. У газетах висували найрізноманітніші версії того, що відбулося. Жодну не можна було вважати доведеною. Але всі сходилися на тому, що в будинку барона сховані дуже великі гроші, бо ж він володів тисячами десятин землі, трьома цукровими заводами, акціями залізних доріг та багато чим ще. Але банкам не довіряв і всі гроші тримав у себе, бо казав, що його лісовий будинок охороняється краще за будь-який банк.

— Ким охороняється?

Сотник задоволено реготнув, наче Міра потрапила в розставлену їм пастку.

— Та різні ходять чутки. Але то не головне. Важливо, що скарби досі не знайшли. Було важливо, — чоловік у темряві зітхнув, вмить утративши всю свою веселість. — І це ж треба було попастися людожерам! Я ж знав про них майже все! Але той клятий борщ! Я занадто люблю поїсти. Ех-хе-хе.

— Слухай, так то ти їхав зі стосом книжок? — здогадалася Міра.

— Так.

— О, так про тебе нам розповідав старійшина. Хитрі вони.

— Страшні вони. О, ідуть!

Клацнули замки на залізних дверях.

— Годувальник прийшов. Робіть все, що він скаже, інакше буде боляче, — попередив сотник. — Дуже боляче, — зашепотів він перелякано. Мабуть, на собі відчув, як саме.

Двері відчинилися, до підвалу зайшла людина. Клацнула запальничкою, засвітила ліхтар. Височенний і худий чоловік. Справжня шпала. На поголеному черепі помітні якісь шрами і плями. Виглядав страшно, хоч до цирку відправляй, у номер з потворами. Чоловік притяг з собою велике цебро, яке парувало, наповнюючи підвал неприємним запахом. Шпала не поспішав, спочатку старанно зачинив за собою двері. Такий же ретельний був і з ґратами. Підійшов, поставив цебро, відкрив замок, зайшов, заніс цебро, зачинив двері, відчинив наступні.

Поки Шпала наближався, Чет роздивлявся підвал. Кам’яні стіни, кілька рядів міцних ґрат. Великі дубові столи з припнутими полоненими. Під стінкою сотник — трохи товстуватий чоловік з білим тілом і чомусь спущеними штанями. Чет помічає, що і сам без штанів, але не встиг засоромитися, бо Шпала наблизився до Чета, поставив ліхтар поруч, вийняв з-за пояса величезну дерев’яну ложку, зачерпнув нею з відра.

— Відкрий рота, — Шпала, коли