Катерина Бабкіна - Соня

авто, струшували росу з трави, Соня все їхала і їхала, роздивляючись це польське передкарпатське диво й подумки дякуючи за нього добрим прикордонникам і невидимим нічним духам, а олені стрибали навколо неї, злітали, напружували і розпружували гнучкі сяючі спини, й не було їм ліку. І тоді вожак затрубив. Соня бачила по Діскавері, як олені ревуть до бою навесні, чи, може, то були слони або лосі, але низький, гучний, всеосяжний звук цей завібрував довкола, простір повнився ним, ніби міський пустир місячним світлом в ясну ніч. Це був зов не до бою – до польоту. Олені більше не торкалися копитами землі. Вони пливли кудись у небо над дорогою чи над пагорбами, переливаючись у світлі фар чарівними барвами. І тоді Соня відчула – пора. Один вправний рух відділяв її від того, щоб опинитися в повітрі серед оленів. Вона радісно закинула голову, вивертаючи різко кермо, легке її волосся сяйвом закрутилося навколо голови – авто злетіло, позбувшись зчеплення з асфальтом, Соня відчула себе невагомою і щасливою.

– Соня, Соня, Соня, Соня, Соня, – повторював Пух, ніби він якийсь олень: – Соня, Соня, Соня.

– Вона нас убити могла! – десь поруч нудів Порох. – Він каже, ми тричі перевернулися.

– Соня, Соня, Соня, – знову казав Пух. Соня розплющила очі. Над нею було передранкове небо. Мокра трава приємно охолоджувала спину, колола під колінами, в потилицю, лоскотала щоки.

– Соня! – закричав Пух. – Хребет цілий? Тільки не вставай!

Але вставати Соня й без нього не сильно хотіла. Оленів ніде не було.

– Ви встигли побачити? – стурбовано спитала вона.

– Кого? – спитав Пух.

– Оленів, – сказала Соня. – Вожак затрубів. До польоту.

– Головою вдарилася, – сказав Порох.

– Ти що, заснула і тобі приснилися олені?

Соня насторожилася й остаточно прокинулася, бо голос, що спокійно запитував її про таку несподівану правду, не належав ані Порохові, ні Пухові. Чоловік з’явився слідом за голосом, дбайливо нахилився над Сонею і погладив її по обличчю. – Це не вожак затрубів. Це я тобі сигналив.

– Не було оленів? – спитала Соня, повільно розуміючи, що відбулося.

Чоловік посміхнувся і похитав головою.

– Жаль, – сказала Соня.

– Давай от що зробимо, – сказав він. – Ти зараз попробуєш встати, але не вся одразу, а поступово. Спочатку підведеш голову, потім зіпрешся на лікті, потім сядеш, і все це – дуже повільно, так повільно, як олені зависають у повітрі.

– Ти лікар? – спитала Соня.

– У третьому поколінні.

Соня повільно сіла. Нічого не боліло, не пекло й не заважало. У Пороха було розбите чоло, у Пуха – підборіддя. Обоє дивилися на неї перелякано.

– Нічого не турбує? – спитав чоловік.

– Де машина? – спитала Соня.

Він показав очима кудись у бік пагорбів.

«Жигуль» лежав неподалік, дещо зім’ятий, добряче втиснувшись дахом у теплу землю. Лобове все розтріскалося, але не вилетіло, бокові стекла лежали діамантовим розсипом довкола машини. Було би красиво, якби колеса все ще безпомічно крутилися в повітрі, але вони не крутилися. Перше світло пускало іскри з битого скла, ніби з-під копит чарівного оленя.

– Страшно? – спитав чоловік.

– Тепер – так. – Соня уважно подивилася на нього, очі в нього були якісь дивні, світло-блакитні, уважні, вони або трохи косили, або просто незвично були посаджені – якась невловима неправильність приваблювала погляд, змушувала зосереджуватися на них, вдивлятися, розгадувати.

– Тепер можеш не боятися. Встанеш?

Соня звелася на ноги, Пух, Порох і чоловік уважно на неї дивилися. Все з нею було гаразд.

– Це тому, що ми спали? – спитав Пух. – Ми живі, тому що ми заснули і розслабилися?

– Ви живі тому, що ви живі, машина у вас стара й міцна, лінія життя довга, їхали ви повільно, день був вдалий, і тому, що ви заснули і розслабилися, – сказав чоловік-лікар у третьому поколінні. – У будь-якому разі, розслабитися ніколи не завадить, хоча це нічого не гарантує.

– З нею нам ніщо нічого не гарантує, – сказав раптом Порох. – Як можна заснути за кермом?

– Женю… – пробував зупинити його Пух, але це навряд чи було можливо.

– Заснути за кермом, везучи двох пасажирів, – нив він, – у чужій країні. Ризикувати чужим життям через якихось оленів. Ми могли ніколи більше не прокинутися живими. І ви – як можна сигналити водієві, що спить?

Соня знову сіла на траву, їй страшенно хотілося спати – Настя казала, це має початися десь після першого місяця. Чомусь згадалася Порохова баба, він зараз нив і кляв так само, як і вона, сидячи в туалеті зранку. Ніяких сил не було його слухати.

– Кара Господня, – сказала Соня. – Це мала бути Господня кара. За содомію. Ви живі, тому що я з вами була, а я тут ні до чого в цих історіях.

– А ви педики? – зацікавлено перепитав чоловік.

– Соня, – з докором сказав Пух. Порох мовчки висмикував сумки з машини, відкривши багажник, наскільки це було можливо в такому положенні.

– Брати-гомосексуалісти, – вмощуючись на траві і якось одразу засинаючи, сказала Соня. – Музиканти-птахолови. Пухи-порохи.