Катерина Бабкіна - Соня

– Де ви плануєте навчатися?

– У Кракові, – сказав Порох. – У приватному університеті.

– На економіці, – додав Пух.

– У вас є запрошення?

Пух і Порох мовчали.

– Копія контракту?

– Ми все одержимо на місці.

– Вам потрібно було одержати угоду і контракт, щоби отримати візу. Надати їх до консульства.

– Там вони і залишилися, – знайшовся Пух.

– А що ви одержите на місці? – не зрозумів прикордонник.

– Економічну освіту, – сказав Пух. – Ну, не одразу. Через деякий час.

Прикордонник відклав печатку вбік й уважно подивився на Пуха з Порохом.

– Разом навчатиметеся? – спитав він.

– Ми все робимо разом, – піднесено сказав Порох.

– Вони гомосексуалісти, – сказала раптом Соня.

Порох з Пухом із викликом подивилися прикордонникові в очі – Порох в праве, Пух в ліве.

– Брати-гомосексуалісти? – перепитав про всяк випадок прикордонник.

– Які вони брати, – сказала Соня. – У них же прізвища різні.

Видно було, що прикордонник почувався якось непевно: з одного боку, йому зовсім не подобалася віза цих гомосексуалістів, з іншого – він був якось раптом зовсім сам, хоч і озброєний, а це все-таки були гомосексуалісти.

– Гомосексуалісти дуже самотні в нашій країні, – сказала Соня.

– Чому самотні, – здивувався прикордонник, – їх же двоє.

– Так буває, – сказала Соня. – Іноді людям здається, що це не дуже добре.

– Бути самотнім? – спитав прикордонник.

– Бути гомосексуалістом, – сказала Соня.

Ніч була тиха, десь поодаль промінь ліхтарика ковзав великими боками вантажівки, то зблискував, то зникав.

Прикордонник позіхнув, пригадуючи дитячі католицькі табори для хлопчиків, таке саме раннє літо, Бескиди, кишенькові ліхтарики під ковдрами, гнучкі швидкі тіла, вологі губи, такі обмежені у виборі й такі спраглі в своєму пізнаванні дотики.

– А бути самотнім – так, не дуже добре, – сказала Соня.

Прикордонник клацнув печаткою в паспорті Пуха, різкий звук вискочив у ніч, як одинока пташка злітає раптом з трави. Прикордонник підштовхнув Пухові паспорт, але той не взяв. Тоді він посміхнувся і поставив печатку в паспорті Порохові.

Першим на передньому сидінні заснув Порох. Дорога за кордоном була така рівна, що хотілося забути про всі на світі питання без відповідей, клопоти та омани, заплющити очі й вірити в те, що життя котитиметься відтепер уперед так само безперешкодно і приємно, розтинаючи польську темряву кволим веселим світлом.

– Як ти? – тихо спитав Пух, піймавши Сонин погляд у дзеркалі заднього виду.

– Не забув? – спитала Соня.

– Не забув. Він що, поляк?

– А як визначити? – пожвавилася Соня. – Це УЗІ показує?

– Батько – поляк? – засміявся Пух. – Чого ти сюди їдеш?

– Не знаю, – чесно сказала Соня.

Пух поклав важку приємну руку їй на плече.

– А куди хочеш приїхати?

– На будову під Жешувом, – сказала Соня.

– На будову? – перепитав Пух.

Соня мовчала. За якийсь час сонна рука сповзла з її плеча. Нічні жуки розбивалися об лобове скло нечасто, але навіть із певним ритмом. Дорога вилася через передгір’я Карпат – на пагорбах обабіч то тут, то там стирчали товсті короткі дерева, небо вже починало поволі світлішати, виходячи з темно-синього в якийсь поки що непевно зелений. Короткі дерева на пагорбах виглядали на такому тлі як з мультика про зиму. Кожні кількасот метрів у світлі фар зблискували покриті спеціальною рефлектуючою фарбою знаки, котрі означали, що дорогу можуть перебігати олені. Олені на знаках були схематичні, але дуже красиві – двоє в стрибку, вони ніби летіли, ніби долали невидимий бар’єр, ніби от-от готові були вистрибнути за попереджувальний шматок жесті. Живих оленів Соня ніколи не бачила, тож несвідомо почала роздивлятися по пагорбах – де ж вони. Телефон у кишені завібрував – увімкнувся роумінг. Не прокидаючись, Порох посміхнувся, з’їхав на бік, легенько вдарився головою об скло, вмостився і посміхнувся ще раз. Їхати було приємно – до освітлених автобанів було ще далеко, в єдиному в свій бік ряду їхала лише Соня, зустрічний ряд був порожній. Перший олень наближався стрибками.

Заледве відштовхуючись від землі, майже не торкаючись копитами трави, він злітав угору на кілька метрів – пружний, легкий, повітря тремтіло навколо нього, ніби цілий той олень світився. Роги в нього були на півнеба. Такого оленя Соня бачила у дитинстві в мультику про алтайську глибинку, там він стрибав так само навколо будинку бідної дівчинки серед зимового лісу і вибивав з-під копит діаманти та коштовні іскри. Олень перестрибнув дорогу перед самим капотом, блиснувши на Соню круглим темним оком, Соня заледве встигла провести його поглядом, як тут же зачудовано засміялася – олень з рогами на півнеба вів за собою стадо. Олені були великі, як верблюди з зоопарку. Високі, тонкі, всі вони відштовхувалися від землі так легко і зависали в повітрі, ніби в уповільненій зйомці. Між оленями крутилися золоті вихори світла та передсвітанкового повітря. Олені перестрибували