Катерина Бабкіна - Соня

має стільки власних неприємностей, або, може, приємностей, що їм просто абсолютно по барабану гомосексуалісти. Тобто ви. Так само як і не гомосексуалісти, тобто я, наприклад. Їм просто в принципі все по барабану. Якби ви почали жити десь не тут, де вся ця ваша історія тривала і розвивалася, ніхто би навіть не помітив, що ви не брати.

Пух подивився запитально в дзеркало заднього виду, шукаючи очима, щоби зустрітися поглядом з Порохом, але Порох уперто дивився в вікно.

– У нас уже є візи, – врешті сказав він.

– Мало що у вас є, – сказала Соня.

Порох насупився, стиснувши губи. Було видно, що він дуже хоче відповісти щось Соні, але відповіді в нього немає.

– Ви ще зі школи зустрічаєтеся? – спитала Соня.

– Так, – сказав Порох. – Саша – моя перша любов.

– А Порох – твоя перша любов? Пух мовчав.

– Саша був такий загадковий. Я так довго про нього мріяв. Мені здавалося – він виважений і надійний, сильний, ніжний і багато мовчить. Мені хотілося, щоби хтось такий, як він, любив мене і захищав.

– Від чого? – зацікавлено спитала Соня, бо, прибравши руку з керма і поклавши її на серце, Порох аж ніяк не виглядав беззахисним.

– Від усього, – впевнено сказав Порох. – І от якось я був на острові. Замість уроків. Починалося літо, я лежав у траві і дивився на човни і далекий берег. Від сонця, від запаху води, від усамітнення така ніжність переповнювала мене, і таке бажання. Я уявляв наполегливі, сильні дотики до свого тіла – як хтось гладить мене, лоскоче, кусає, стискає, пестить. Мені здавалося, мене розірве від усього цього літа, світу і мрій, від любові, яка в мені народжувалася і пульсувала. Я мав когось покохати. Саме тоді. Тої хвилини.

– Ти був з Ірою, – вставив Пух. – І вона була без футболки. Побачила мене і втекла.

– Ну, там все і сталося, – якось зім’ято закінчив історію Порох. – Більше ми не розлучалися. Я хотів любові і вибрав Сашу і тепер любитиму його завжди, а він мене.

– Як це – любити когось завжди? – спитала Соня.

– Це чудово, – безапеляційно відповів Порох.

До кордону вони під’їхали вже вночі. Черги вантажівок вишикувалися поруч, високо в просторих кабінах жили, спали, їли, дивилися телевізор чи говорили по телефону чоловіки, чоловіки з жінками і просто цілі сім’ї хоронителів вантажу, погоничів важких караванів на рипучих ресорах і великих стертих колесах. На узбіччі валялася іржава покарьожена карусель.

– Металобрухт хотіли провезти контрабандою, – сказав прикордонник, проходячи повз легкову чергу і зауваживши, куди дивиться Соня. – Розбудіть друзів, приготуйте документи. Віза у вас є?

– Віза в нас є, – відповіла Соня.

– Одна? – прикордонник засміявся, підморгнув Соні й пішов далі нагадувати про документи.

На виїзді з країни ніхто не додивлявся машину – нічого хорошого, чого шкода було дати вивезти, всередині кордону все одно не було. Прикордонники навіть не стали звіряти номер двигуна і кузова Сониної машини – в разі чого машину теж було не жаль. Соня, Пух і Порох отримали штампи і повільно перекотилися через нейтральну смугу, заасфальтовану, справді зовсім нейтральну і трохи схожу на смугу злітну, до власне польського кордону. Там майже нікого не було – ніби авта з довгої черги з українського боку потрапляли на заасфальтовану смугу і там розчинялися, зникали назавжди в нейтральному нічному повітрі. В одинокій будці світилося, двоє у формі вийшли до машини і заглядали з ліхтариками в салон, багажник, під капот. Соня, Пух і Порох чекали коло віконечка.

– Хто водій? – спитав один з прикордонників.

– Я, – відповіла Соня.

– Любите ретро і проблеми, – весело сказав він.

У машині, якщо мати бажання, можна було перевезти все, що завгодно, наприклад, труп Порохової баби – стільки в ній було темних кутків, закапелків та кишень, про які польські прикордонники нічого не знали.

– Їжа є? – спитав прикордонник.

– Ви голодні? – не зрозуміла Соня.

– Їжу зараз не можна, – стомлено сказав він. – Санітарні норми.

– Вам не можна? – знову не зрозуміла Соня.

– Ні, вам не можна. А насіння?

– Насіння нема. І їжі теж нема.

– О’кей, – сказав прикордонник і повернувся в будку, а другий побрів кудись у бік України через нейтральну смугу, котрою повільно, як приголомшений слон, сунула йому назустріч велика вантажівка. – Давайте паспорти.

Соня віддала йому паспорт.

– Французький шенген? Мета подорожі?

– Туризм, – сказала Соня, але одразу виправилася: – Родознавча розвідка.

– Народознавча? – перепитав прикордонник.

– Можна і так сказати.

– Не можна займатися наукою за гроші в країнах Шенгену з цією візою, – попередив прикордонник.

– У нашій країні теж не можна, – сказала Соня. – Із цією візою, і без неї, просто не можна.

Прикордонник без розуміння всієї безнадійності ситуації поставив штамп і повернув паспорт Соні. Пух із Порохом пропхали у віконечко свої. Сонний прикордонник довго щось там видивлявся.