Олексій Анатолійович Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

були знайомі з конярством і розводили у своєму господарстві домашніх коней. Ймовірно, що у ті часи було започатковано селекцію елітарних порід, що й привело до створення ахалтекінського родоводу.

Туркменська земля приховує незліченні свідчення життя сотень тисяч поколінь предків туркменів. Археологічні дослідження в старій дельті ріки Мурґаб – там, де зараз проходить кордон між зрошуваними полями з посівами бавовнику і піщаною пустелею, на городищі Гонур-депе, виявили залишки царського палацу, великого за площею храмового комплексу і некрополь (кілька тисяч давніх могил, що відносяться до часів від останніх століть третього тисячоліття до середини другого тисячоліття дон. е.).

Серед могил давніх людей на глибині трохи більше півметра від сучасної поверхні було виявлено поховання лошати, що лежало у повному анатомічному порядку, як і поховані поруч люди, на правому боці, у загальному північному напрямі, з однією лиш суттєвою різницею – без голови.

Очевидно, що голова була спеціально відділена від тіла лошати – це засвідчує складні ритуальні обряди, пов'язані з культовими похованнями тварин, які посідали особливе місце у середовищі місцевого населення. Той факт, що в могилі було поховане саме лоша (а не дорослий кінь), не викликає ніяких сумнівів – це була вже домашня тварина, яка народилася тут, а не потрапила звідкись.

У Гонур-депе серед багатьох знайдених виробів виявилося п'ять бронзових, срібних і фаянсових сигнальних труб – духових музичних інструментів з широким отвором. Інколи в середині них робилися скульптурні зображення, ймовірно, що реальних людських облич.

Раніше археологи знаходили такі ріжки під час розкопок давньої Бактрії (Північний Афганістан), але дотепер жодного подібного предмета не зустрічалося в Марґуші. Їхня особливість у тому, що в другому тисячолітті до нашої ери ці голосні інструменти використовувалися виключно для тренінгу коней. Ця археологічна знахідка зайвий раз свідчить: кінь в Марґіані епохи бронзи був давно одомашнений, причому коней розводили не для важкої роботи. Ці благородні і в той же час ще досить екзотичні тварини належали, судячи з усього, еліті давнього суспільства. Коні слугували для парадних цілей, їх дресирували і навчали виїзду, а в особливих випадках приносили в жертву богам.

Конярство в архаїчній країні Марґуш було досить розвиненим. Це підтверджує ще одна знахідка: в одній з багатих могил гонурського некрополя виявлена мініатюрна бронзова скульптура у вигляді голови коня з довгою шиєю, сторожко піднятими вухами і великими, як у ахалтекінця, очима. Цей унікальний виріб довжиною всього 7 см був навершям дерев'яного ціпка, який зотлів за тисячі років перебування в землі. Сама скульптура умілого давнього майстра дуже потріскалася від часу, але не втратила рельєфності і виразних обрисів.

Із сюжетів, що оповідають про пригоди людей, які походять від тварин, у Туркменії найрозповсюдженішими казки є про сина ведмедя, що зберігає у своєму імені вказівку на своє походження: Айі-бек, Айі-огли, Айі-али-Кара. Ці казки теж свідчать про послаблення старих вірувань; син виростає, убиває батька-ведмедя і повертається з матір'ю до її рідні. Окрім самого шлюбного співжиття від колишнього тотемістичного вірування збереглося ще переконання, що до нащадків від такого шлюбу переходить сила і міць батька-тотема.

Майже по всій Середній Азії було розповсюджене повір'я, що у ніч з четверга на п'ятницю тигри приходять на поклон до могил святих. У всіх оповідках мова йде про те, що вони нікого не чіпали, йдучи до святих місць, і, здійснючи прийнятий ритуал поклоніння, обходили навколо шанованої могили. Відійшовши від святині, тигри вже вели себе у відповідності до своїх звичок і нападали на худобу. Відомі оповіді про те, як тигри відкривали лапою двері в мавзолей, рятувалися поранені на святих могилах від мисливців. Ці повір'я беруть початок в тотемізмі, коли люди вважали, що людина пішла від тигра. Тигр ніби розуміє людську мову: якщо називати його ласкавими іменами, він не зачепить людину, якщо лаяти – тигр не стерпить образи. Вважали, що тигр може стимулювати народження дитини. Бездітні жінки поклонялися слідам тигра, стрибали через його шкуру, з'їдали шматок м'яса тигра, носили амулети з його кігтів і шматків шерсті, ходили на те місце, де закопаний труп звіра – таким чином просили у тигра дітей.

З культу гадюки, ймовірно, утворилися і фантастичні образи драконів, які перейшли в казки багатьох народів. Широко розповсюджений мотив – той, хто з'їв шматок м'яса гадюки, отримує властивість розуміти мову тварин і рослин. У туркменських казках цю властивість інколи дає камінець чи хустка, що знаходиться під язиком гадюки. Інколи її отримують у дар від пророка Сулеймана – вищого повелителя усіх тварин, птахів, комах і гадів, у тому числі і гадюк.

Жаба символізувала родючість; цей образ закріплений у магічних амулетах та срібних прикрасах туркменських жінок і центральних гелях туркменського килима.

В основі деяких народних танців лежить копіювання рухів черепахи, журавля, чорногуза, чаплі (танці «хекуре» і «хим-мил»); сірого варана (танець «земзен»).

Перетворення в рослини у туркменських казках фігурує досить рідко. Але, приміром, чинара в туркменських казках прибирає чудесних властивостей. До неї в тяжку хвилину звертаються за допомогою герої. «Нахились, моя чинара, нахились!» – мовить одинока сестра хлопчика, який обернувся кейіком, говорить так і Маметджан, який утікає від сестри-дева. І чинара нахиляється, щоб легше було залізти на неї; чинара виявляє супротив переслідувачам героя, які намагаються перепиляти її. В інших казках чинара, перекинувшись через річку, допомагає герою втекти на інший берег від ворогів-переслідувачів. Листям чинара виліковує хворих і сліпих. У всій Середній Азії чинара вважається священним деревом. Вшанування чинари є своєрідним відбитком тотемізму (навіть сухі гілки туркмени не використовували як паливо).

Закаспійська область. Поселення Кьоші у 5 верстах від м. Ашгабада