Марія Хіміч - Байстрючка

— Мамо, хто мій справжній батько? — поцікавився й торкнувся свого рудого ірокеза.

— Ти що, перефарбувався? — тільки зараз помітила зміни в мені.

— Ні, повернув усе, як було. Не зістрибуй із запитання. Хто мій справжній батько? — наполягав.

— Уже тепло, завтра могли б на город вийти, — похнюпилася мама. — Настав час ранню цибулю садити…

— Мамо…

— Хто-хто? Назар Писька! Давно у свій паспорт заглядав? Що це за питання такі дурні? Що це ти на власну матір надумав? — Мама міцніше стиснула ополоник у руці, аж метал заскреготав ропухою.

— Мамо, ти ж знаєш, що я тебе люблю, нічого такого я не маю проти тебе, — миттю притих.

«Господи, благаю, щоб він не продовжив цю розмову!» — мабуть, подумки почала молитися мама. Проте Бог уже давно її не чув.

Я якусь мить мовчав, суп у тарілці вистигав і ставав схожим на жирну пляму. Поглянув у тарілку, мене мало не знудило, я сковтнув і встав. Мама інстинктивно позадкувала. Вона що, боялася мого удару? Дожився…

— Я не схожий на свого батька. Тільки на тебе. Моє волосся — руде. Як у ветеринара, дядька Ярослава. Мамо, не викручуйся. Зізнайся по-доброму. Я тебе любитиму в будь-якому випадку, — дивився на матір так, ніби мої очі були розстрільними вогниками снайперських гвинтівок.

— Йой, серце, синочку, — мама почала театрально сповзати під стінкою.

— Мамо, не треба вистав, — скривився, ніби вступив у лайно, — Розповідай, або піду геть.

— Я… Я… Води. Дай води. — Мама вже сиділа під стінкою, її трусила пропасниця.

— Ось вода, мамо, якщо тобі справді погано, викличу «швидку», — послужливо подав склянку.

— Не треба. Я тобі все розповім…

Ярослав був здорованем, чорнооким рудьком, хорошим спеціалістом-ветеринаром. Парубок на все містечко. Після служби в армії потрапив на війну в Афганістані, проте не любив згадувати ті часи, і коли хтось вирішував із ним про це потеревенити, відразу наїжачувався й обламував співбесідника короткими, як автоматна черга, словами. Коли наставала чергова річниця виводу військ з Афганістану, Ярослава запрошували прийти до місцевої райдержадміністрації разом з іншими воїнами-інтернаціоналістами на офіційний захід «з приводу», проте він завжди відмовлявся, знаходячи переконливі причини.

Після повернення з війни відучився в Житомирі на ветеринара й повернувся в рідне містечко Д. Два роки попрацювавши, він оженився на одинадцятикласниці, яка після випускного вечора в школі навіть не встигла оговтатися. Вона йому народила одне за одним двох синів.

Ярослав почувався щасливим, лише час від часу на нього напливала «планета», і він, веселун і говорун, раптом замовкав, ставав німчуром. Дружина Наталка знала цю його особливість і старалася не звертати уваги на «припадки». У такі моменти Ярослав виконував роботу «на автоматі», і коли його знайомі починали дивуватися, як він змінився, чоловік не реагував. Незабаром, як і Наталка, навколишні люди звикли до особливостей Ярослава, тим більше, що вони довго не тривали, день — і на волю проривався веселий й нестримний характер чоловіка, який не міг не заряджати оптимізмом усіх навколо.

Наталка не знала, що коли її коханий Ярик перебував у «припадочному» стані, його огортав слиз і морок, він відчував себе дуже самотнім, у чорній дірці безвиході. Він бачив свою стару хату, покоцані меблі, облуплену автівку, нужденне містечко. Йому хотілося взяти гранату й засунути її між ноги голові райдержадаміністрації, щоб вибух докотився й до Президента України. Він не жив — він виживав за свою скромну зарплату. Його посвідчення учасника бойових дій і відповідні пільги лише додавали приниження.

Одного разу, коли Ярослав знову помітив, як із нього скапує слиз і додому йти не хотілося, щоб не бачити сумних очей Наталки, ноги його понесли прямо до моєї хати, «Зіни з магазину».

Я не була вже такою конспіранткою — чоловіки в містечку між собою обговорювали мене, тримаючи звабливий образ як заначку на «чорний день». Ярик важко погрюкав у двері. Відчинила й з подивом угледілася в темні, з кривавими жилками, очі гостя.

На моє привітання він лише стомлено кивнув і без дозволу зайшов у хату. Сів у кухні й зняв свої чоботиська, обмащені в рудий глей — щойно з колгоспної ферми, де рятував корову, яка не могла розродитися. Я вперше бачила Ярослава в такому стані. Спочатку подумала, що він п’яний. Потім придивилася й зрозуміла, що помиляюся.

— Щось сталося, Ярику, у тебе все добре? — лагідно поцікавилася.

— Усе добре, Зіно, — хрипко відповів.

— Чому ж ти такий набурмосений?

Але мені у відповідь була мовчанка й суворий волоокий погляд. Я добряче злякалася. Хтось мені розповідав, що Ярослав на війні отримав поранення в голову. Ще захоче вбити!

— Хочеш чаю? Може, їсти? Уже вечір, мабуть, ти голодний весь день! — забігала навколо нього. У якусь мить перечепилася об його брудний чобіт і гепнула прямісінько в чоловічі обійми.