Марія Хіміч - Байстрючка

Хлопець не мав снаги милуватися моїми витворами мистецтва, а тим паче їх обговорювати, він узагалі був звичайною хазяйською дитиною, яку не переобтяжували глобальні проблеми буття. І Варварці це в ньому подобалося, адже загалом вона була така сама.

Мама ходила на роботу й час від часу стурбовано на мене споглядала, німо промовляючи: «Що з тобою, доцю?» Вона спробувала мене відволікти від художньої праці, у якій я просто згоряла, і зустрівши сусідську дівчинку, мою подружку Ярину, попросила її навідатися до нас. Щодо мене, то потреби в спілкуванні з подружкою чомусь не відчувала. Раніше мене й за коси, було, не відтягнеш від Ярини, ми разом уперше навідалися на дискотеку в клуб, довго гуляли, коли надворі була чудова тепла погода, ходили разом до школи. А це… Виявляється, були на світі й цікавіші речі.

Ярина й справді зайшла мене відвідати, я якраз узялася за нову картину, і її ідея вселилася в мене благословенним духом.

Це мало бути наймасштабніше творіння з усіх, які писала до цього. Полотно розтягнула на власноручно збитій рамі з рейок, які мені ввічливо підігнав сусід дід Борис, воно, здавалося, зайняло півкімнати. Образ картини преміцно засів у моєму запаленому мозку — це було зображення хлопця й дівчини, одягнених у легкі тонкі тканини, що гарно розвіваються під поривами холодного вітру, хлопець і дівчина йдуть босоніж у зимову далечінь, тримаючись за руки й не залишаючи за собою слідів. Цю картину я хотіла подарувати матері.

Ярина довго роздягалася в передпокої, перевзулася в домашні капці, які стояли біля вішалки спеціально для гостей, і зайшла до моєї майстерні. Вона дивилася то на мене, то на ту неоковирну картину посеред кімнати — я саме розпочала писати, і полотно не справляло враження. На його громіздкому фоні інші картини якось не привертали увагу.

— Малюєш? — поцікавилася Ярина.

— Пишу, — відповіла.

— А, зрозуміло, — сказала подружка. — Може, сходимо в суботу на дискотеку? Мене батьки відпускають.

— Ні, — відмовилася. — Я буду зайнята.

— Оцим? — підняла вгору брови Ярина й сіла на моє ліжко. — Це, звісно, дуже круто, але навіщо стільки часу цьому присвячувати?

— Знаєш, коли я пишу, то відчуваю таку радість… Це неможливо ні з чим порівняти, — сказала дівчині, хоча насправді знала, з чим писання можна ототожнити — зі світлом, що переповнювало мене від спілкування з Ірокезом.

— Ти так багато встигла всього намазюкати, — не зовсім шанобливо мовила Ярина.

Мені приємно було її бачити, але водночас хотілося, щоб вона швидше пішла додому. Кінчики моїх пальців аж поколювало, настільки хотілося продовжити почате. Ярина, схоже, це зрозуміла.

— Через п’ять хвилин починається «Баффі, винищувачка вампірів», — сказала вона. — Ти будеш дивитися?

— Треба працювати, — з полегшенням відповіла. — А ти йди дивися, не соромся.

— Я піду, не пропустила ще жодної серії, — виправдовувалася Ярина й похапцем одягалася. — Бувай, Ксенько, передзвони, коли тобі набридне бруднитися у фарбі.

— Обов’язково повідомлю цю радісну звістку, — засміялася. — Бувай, Ярино.

«Нарешті, — співало все в мені, — нарешті вона пішла».

Я повернулася до кімнати й вдихнула на повні груди запах свіжонаписаних картин, який любила понад усе на світі. Звісно, після запаху шкіри Марка, що нагадував аромат змоклої під літнім дощем футболки.

24
Марко

Фізична праця має безсумнівні переваги над розумовою — чудово звільнює мозок від усілякого непотребу й просвітлює думки. Тож коли хлопці позвали мене попрацювати вечорами вантажником вагонів, махнув рукою на навчання й пішов з ними. Та й зайва копійка не шкодила — стипендію платили таку мізерну, що вистачало її на дні, а не тижні.

Увесь тиждень вергали то мішки, то цеглу, то метал. М’язи налилися нелюдською силою, а ірокез, зменшений Ксеньчиними стараннями, потемнів від пилу. Потім додумався шапку одягати.

У п’ятницю сходив до перукарні й попросив відновити мій натуральний колір волосся. Перукарка — висока довготелеса краля з волоссям, яке нагадувало залакований вибух, — прихильно розглянула мій ірокез і поцікавилася, чому він так непрофесійно обчикрижений.

Я ще раз повторив своє прохання. Краля зітхнула і взялася чаклувати. На останок, як подарунок, вона вклала мій ірокез в гнівний стояк, від чого я став нагадувати схарапудженого йоржа.

Краля із жалем провела мене очима. Шкода, але нічого не міг їй запропонувати — у Задрипинську на мене чекали.

Зідзвонився з Ксенькою ще вранці, і вона просто верещала, вимагаючи, щоб одразу після навчання її відвідав. Вона стверджувала, що я сподобаюся як сестрі, так і мамі, і вони нічого не матимуть проти мого приїзду. Я погодився приїхати, проте перед цим мав навідатися додому.

Мама одразу мені відзвітувала про свиню: жива, здорова, має хороший апетит. Я втішився за худобину.

— Мамо, мені треба з тобою серйозно поговорити, — звернувся до неї.

— Що? Що таке? — запідозрила недобре ненька й завмерла з ополоником у руці, яким насипала мені