Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

здивовані очі короля Богдан Олевченко виставив перед собою миршавого чоловічка, що, як виявилося, був ніким іншим, як воєводою Стародуба.

У свою чергу гетьман поцікавився у короля:

— Стоїмо, ваша величносте? І що вистоїмо?

Після цієї розмови Сигізмунд III наказав посилити обстріл фортеці, але наказу на штурм не віддавав. Король хотів, щоб повернення Смоленська було лише його заслугою, щоб до цієї події ніхто не міг приписати козаків. Поки що без них Сигізмунд нічого вдіяти не міг, а залучати їх не хотів. Отож облога тривала.

Нічого не змінилося навіть тоді, коли, відпочивши, козаки знову знялися з насидженого місця. Куди — не сказали нікому. Цього разу Смоленськ покинули й нові знайомі Тараса. І саме того дня юнак випадково зустрів своїх ровесників, що вільно гуляли берегом Дніпра. Тарас саме повертався з повними відрами води, як на вузькій стежці завилися Богдан Хмельницький, Ян Жолкевський та королевич Владислав. З останнім Тарас ніколи не зустрічався, але неодноразово бачив здалека.

— О, а я тебе пам’ятаю! — вигукнув Богдан. — Це на твою честь назвали село?

Ян Жолкевський засміявся від такого дотепу Богдана. Сопоха розгубився: він не чекав такої зустрічі.

— Чого насупився! — поклав йому руку на плече Хмельницький. — Бач, нам із Яном неабияк приємно тебе тут зустріти. Ти знаєш, хто це з нами?

Богдан показав на Владислава. Тарас лише спромігся кивнути головою. Він ніколи не говорив із королівськими особами, тому почувався не у своїй тарілці.

— Правильно, це майбутній король Московії, — продовжував Богдан. — І ми посадимо його на московський трон!

Сам Владислав не дуже добре володів мовою, котрою спілкувалися його товариші, але розуміти розумів. Він обережно, стараючись правильно вимовляти слова, запитав Тараса:

— Ти тут давно?

— З першого дня, — гордо відповів той.

Це одразу підняло його престиж.

— У битвах бував?

— Ні. Його величність, ваш батько, заборонив штурмувати фортецю.

— Це мудре рішення! — гордо сказав польською Владислав, але Тарас його зрозумів. — Як ти гадаєш?

— Король знає більше, ніж мені належить знати, — скромно відповів Тарас.

Він бачив, що це сподобалося королевичу.

— Нічого, — заспокоїв Богдан. — Ще встигнеш навоюватися.

— Ідемо! До заходу сонця маємо повернутися на вечерю до гетьмана, — закінчив розмову Владислав.

— Ну, бувай, старий знайомий! — попрощався Богдан Хмельницький. — Може, й зустрінемось колись.

Як виявилося, зустрітися довелося не колись. Тарас не встиг відійти і п’ятдесяти кроків, як почув позаду себе крики. Він поставив відра на землю і заспішив назад. Густі кущі ховали берег Дніпра, але водночас і дозволили йому підійти непоміченим. Правда, він зовсім не сподівався побачити те, що відкрилося його зору. Біля самої води трьох його недавніх співрозмовників оточили п’ятеро стрільців. Те, що це стрільці, Тарас Сопоха зрозумів із малинових, зашмольганих каптанів і шапок із хутряним околишем. Кожен стрілець мав лише бердиш, але жодної пищалі. Це була одна з розвідувальних груп, яких воєвода Михайло Шеїн постійно відправляв із фортеці. Їм давали різні завдання: то розвідати розташування поляків, то просто принести з такого близького і водночас недоступного Дніпра води. З яким завданням з’явилися ці стрільці, Тарас не розібрався. Зустрівшись один на один із супротивниками, що переважали його вп’ятеро, Тарас Сопоха, тим не менше, не розгубився. Він одразу ж зняв із-за спини аркебузу і, лише на мить прицілившись, натиснув на курок. Пролунав постріл, і крайній стрілець, мішком звалився у воду.

Лише тепер його запримітили. Хоч поява гайдука й була для стрільців повною несподіванкою, все ж перевага була за нападниками. То вони не могли зрозуміти, звідки тут озброєний поляк. А Тарас вчасно згадав про засунуту за пояс пістолю, подаровану Охрімом Іскрою.

Наступний постріл не був таким несподіваним, як попередній, але також досяг цілі. Хоч стрільців залишилося лише троє, перевага все ж була за ними, адже й пістоль, і аркебуза допомогти вже не могли — їх ще треба зарядити. Тоді Тарас схопив аркебузу за дуло і без страху кинувся на стрільців.

Звичайно, у нього не було жодних шансів впоратися з трьома бородатими літніми стрільцями, якби не скористався розгубленістю останніх королевич Владислав. Він вихопив з-за пояса прикрашений коштовностями кинджал і штриконув його по саме руків’я у черево найближчого московита. Одночасно з цим Тарас оглушив іншого стрільця прикладом аркебузи.

Залишившись один, останній стрілець відкинув свій бердиш вбік, при цьому поранивши в плече Богдана Хмельницького, і пустився навтьоки. Лише після цього Тарас важко опустив аркебузу. Хоча весь бій тривав не довше хвилини, лише тепер гайдук відчув, що неймовірно стомився. Хоч він уперше вбив людину (до того ж не одну), Сопоха якось байдуже подивився на нерухомі тіла й одразу переключився на Хмельницького, ліве плече якого забагрилося кров’ю. Чи глибокою була рана, нанесена бердишем стрільця, видно не було, але кількість крові викликала занепокоєння.

— Несемо його у табір! — розпорядився Владислав і, повернувшись до Тараса, сказав: — Ти врятував нас, і я не забуду цей твій вчинок. А зараз допоможи перенести його.

Недовго думаючи, Тарас зняв з себе жупан, простелив на землі. На нього обережно поклали пораненого Хмельницького, що вже втрачав свідомість. Владислав і Ян взялися спереду, а дужчий Тарас позаду і швидко, як могли, рушили до табору. На щастя, їх запримітили одразу. До них підбігли четверо гайдуків, відсторонили носіїв, узяли за краї Тарасового жупана і побігли до будинку, що його займав Михайло Хмельницький. Королевич із молодшим Жолкевським побігли за ними, залишивши Сопоху самого. Він же поправив за плечем аркебузу, підняв із землі пістолю, яку ненароком упустив, засунув її за пояс. Спочатку постояв у нерішучості, не знаючи, що робити далі, затим пошукав очима свої відра. Вони самотньо стояли там, де він їх і поставив. Зрозумівши, що пора повертатися до своїх основних обов’язків — «старшого куди пошлють», Тарас важко зітхнув і, піднявши важкі дерев’яні відра, попрямував