Світлана Талан - Спокута

те що сморід розпечених та нагрітих до жару асфальтованих доріг та пилу. Із солодкими, щемкими почуттями Катря поспішала додому, де чекав її син, рідний будинок та знайомий тінявий садочок зі старезною грушею під вікном.

У дворі вона побачила дідуся. Він зустрів її з посмішкою на обличчі й сумом в очах.

– Діду, що трапилося? – швидко спитала Катря, відчуваючи щось недобре, і серце її завмерло в очікуванні.

– А! – дідусь розпачливо махнув рукою. – Варя впала з ґанку.

– І що?!

– Зламала шийку стегна. Тепер знову прикута до ліжка.

– Як же могло таке трапитися?

– Посковзнулася на східцях і впала. Тепер маємо халепу.

– А де Сергійко?

– Пішов із твоєю матір’ю до магазину. Треба ж на талони отримати крупи та цукру, а в тому магазині анічогісінько немає. І вчора ходили, день даремно пропав, і позавчора, і сьогодні пішли. Люди на сонці день пропечуться, а товар не завозять. Доводиться знову йти під магазином стирчати. Цього року ягід багато, груші та яблука вродили як ніколи, а цукру на місяць по півтора кілограма на людину дають. Як тепер жити будемо? Чи у вас в інституті нічого не знають?

– А хто його знає, – знизала плечима Катря. – Якось та будемо жити. Піду з бабусею привітаюся.

Бабуся мала не найкращий вигляд. Обличчя в неї стало якимось жовтим, безкровним, губи мали синюшний відтінок. Коли вона побачила у дверях онуку, то аж заясніла від добродушної посмішки.

– Дитинко моя, – простягла назустріч сухенькі руки.

– Бабусю, рідненька, – не сказала, проспівала Катря, підбігла до ліжка, поцілувала її в м’яку щоку. – Як же так?

На обличчі бабусі відбилася щира прикрість.

– Не знаю як, сама не знаю, – зітхнула вона. – Тепер нашій матері полегшало: то плювала на груди, а тепер плює на бороду.

– Ти в мене молодець – усе жартуєш.

– Доповідай, Катрю, диплом привезла?

– Звичайно. А як же інакше.

– Тепер, значить, ти в нас учителька.

– Яка там учителька?! Учнів із двох шкіл в одну зіпхали, – зітхнула Катря. – Тепер не знаю, коли вивільниться місце. Дитсадок хоча б ще не закрили?

– Поки що ні. Але заходив нас навідати Іван Максимович, то сказав, що лише до першого вересня буде працювати.

– Отакої! І що далі? Його закриють назавжди?

– Не знаю. Сусід лише сказав, що на приміщення дитсадка вже знайшовся покупець, тому й продають.

– Так. Групи в дитсадку напівпорожні, дітей усе менше і менше.

– Не переймайся. Якось проживемо.

– Тепер у мене немає роботи, – задумливо та сумно сказала Катря.

– Не лише ти така. Як послухаєш новини, то лячно жити стає. Заводи, фабрики, школи – усе закривається. Країна ніби повільно вмирає.

– Нічого, бабусю. Ми, українці, народ живучий, усе терпляче витримаємо й будемо жити далі.

– І Орест так вважає. Каже, що якщо війну пережили, то зараз виживемо.

– Бабусю, – Катря трохи пом’ялася. – Федько давно приїжджав?

– Один раз за твою відсутність.

– І де він жив?

– У батьків, Катрю, у них, – так, ніби це вона завинила, сказала бабуся.

– Із Сергійком? – з надією запитала онука.

– Він навідав сина, привіз йому цукерки, – ухилилася та від відповіді.

– Тобто він жив у батьків сам, а Сергійко був із вами?

– Так.

– Коли він приїде? – після довгої паузи спитала Катря низьким голосом.

– За два тижні, Катрусю, ластівко моя. Щось у вас іде не так, як треба.

– Знаю, бабусю, сама знаю.

– Треба щось робити.

– Дочекаюсь Федька – зроблю, – розгублено, думаючи про щось своє, відповіла Катря. – А ось що мені з тобою робити? У тебе поганий, чесно кажучи, вигляд. Я вважаю, що потрібно викликати фельдшерку, щоб тебе оглянула.

– Скоротили, Катрю, нашу фельдшерку.

– Тоді викличемо лікаря з району.

– Навіщо? Нещодавно він вже був у мене. Можливо, його допомога в цей час комусь більш потрібна, ніж мені.

– Усе одно викличу.

– Я ображуся. Почуваю себе добре, а тепер, коли тебе побачила, то й зовсім полегшало.

13

Бабуся померла несподівано, перед ранком, від нападу інфаркту. Перша в житті Катрі втрата боляче ранила її вразливу душу. Жінка відчула свою безпорадність перед неминучим плином життя й до крові кусала губи, не маючи сили стримати сльози, що лилися не з очей, а зі спорожнілої душі. Зі страхом та розпачем Катря дивилася, як разом із труною в землі зникає якась дуже світла частинка її дитинства, її життя, бо бабуся була втіленням доброти й покірності, любові й чуйності.

Федір був присутній на похованні, але Катря з ним ні про що не говорила – було не до розмов. Він пообіцяв приїхати за два тижні.

– Ти не приїдеш на поминки