Світлана Талан - Спокута

– Справді?! – вихопилося в Катрі.

– Чиста правда! А ще в неї відкрився дар яснобачення.

– Ну, це вже ви, Оресте Мироновичу, загнули! – скептично посміхнувся зять.

– Не мені й не вам судити, – образився дід. – Якщо б це була брехня, то до її хати й стежка поросла б травою. А так люди йдуть і йдуть, навіть здалеку приїжджають. Кого не лікує сестра, то радить, що треба зробити, куди звернутися. А грошей за це ні з кого не бере, каже, що це дар Божий.

– Задарма, виходить, допомагає? – з недовірою запитав зять.

– Добрі люди самі віддячують чим можуть. Хтось грошенят трішки біля образів залишить, хтось харчі принесе, а хто нічого не має, той подяку залишає.

Катрі дуже закортіло запитати діда, чи Марічка щось сказала про неї, Федька та Сергійка, але стрималася. «Дід, напевне, про мене запитував», – подумала вона та вирішила, – запитаю в нього, коли будемо наодинці.

Жінка вклала Сергійка спати й майнула в батьківську хату.

– Діду, ти ще не спиш? – спитала тихенько, прочинивши двері.

– Заходь, Катрю, заходь, – запросив дідусь. – Я знав, що ти обов’язково прийдеш.

– Звідки ти міг знати?

– Здогадався. Ну що, дзиґо, зізнавайся, що треба?

– Діду, – Катря зам’ялася. – А ти… ти в Марічки про мене не запитував?

– Хм, – посміхнуся дід. – Лисиця і все! Прийшла, бо знала, що запитував. Чи не так?

– Розкажи. Будь ласка.

– А якщо я щось погане дізнався?

– Тоді я скажу, що все її ясновидіння – маячня.

– А якщо добре, то, виходить, правда?

– Еге ж.

– Марічка суворо наказала не покидати рідне подвір’я та домівку.

– Ото й усе? – розчаровано протягла Катря.

– Бо доки ти будеш тут, рідна земля даватиме тобі життєву силу й оберігатиме тебе й твого сина від біди.

– Діду, я чую це від дня свого народження.

– Переказую те, що мені веліли.

– А новенького нічого не дізнався?

– Наприклад?

– У нас із Федьком усе буде добре?

– Не запитував. Але скажу тобі одне: якщо Марічка наказала щось робити, то так і роби. Недаремно ж люди до неї вгору дряпаються по стежині. Йдуть і хворі, і зовсім каліки, і зневірені в житті.

– Спасибі, діду, – сказала Катря і, невдоволено закопиливши губи, вийшла з кімнати.

Цієї ночі їй чомусь не спалося. Здається, усе йшло в неї добре. Усе, та не все. Сергійко – її радість, її гордість і любов – зростав майже без батька. Федір закінчив навчання в інституті й вже рік працював. Його батьки купили квартиру в місті, і Федір почав приїжджати додому на своїй «Волзі» все рідше й рідше. Спочатку він посилався на те, що багато роботи, тепер почав робити кар’єру, і часу на сім’ю залишалося менше і менше. Він вже стомився вмовляти Катрю переїхати до міста, щоби бути разом, і в останні їхні зустрічі вже не заводив мови про переїзд. Катря на початку сімейного життя ще плекала надію на те, що Федір після навчання повернеться в село, і вони будуть разом щодня. Але ця надія танула щоразу після їхньої розмови, що доходила навіть до сварки. Іноді вона вже ладна була покинути все й поїхати за ним до ненависного міста, яке втомлювало й дратувало її навіть за час сесій. Потім їй вирішальний крок не давала зробити природна впертість. «Якщо Федір мене кохає, то піде мені на поступку й переїде сюди», – розмірковувала Катря. Але час минав, а цього не сталося. І коли вона помітила, що їх трирічний син став сахатися рідного батька, як чужого дядька, а Федір поспішав спочатку до батьків, а потім вже до неї, душа її забила на сполох. Катря відчула, що її чоловік непомітно, поступово віддаляється від неї та сина. Тоді вона вирішила: скласти останню навчальну сесію, захистити диплом і їхати до міста. «Можливо, коли ми будемо поруч із Федором, то швидше вдасться вмовити його повернутися в село, – розмірковувала Катря. – Треба йому показати, що синові там недобре, що краще жити у своїй хаті, гуляти на подвір’ї, коли захочеш, вдихати свіжість річки, а не міський пил та дим із заводських труб».

Так вона задумала, але сталося інакше. Катрі потрібно було їхати на навчання, і вона чекала чоловіка, що повинен був приїхати. Вона вилизала в хаті все до останньої пилинки, спекла торт, зварила борщ із квасолею, що так любив Федько, але він чомусь не приїхав. Катря з полегшенням зітхнула. У цьому була деяка вигода. У крайньому разі неприємна розмова з батьками про ненависний переїзд відкладалася мінімум ще на тридцять днів, а це вже не так і мало.

Катря поверталася в село з новеньким, що ще мав запах свіжої фарби, дипломом та з гарним настроєм. Вона дуже сумувала за своїм чорнооким янголятком упродовж цілого місяця, і її серце наповнилося зворушливою ніжністю та любов’ю, коли відчула під ногами стежку рідного села, яка ніби раділа її поверненню та на радощах співала. Батьківщина зустріла її приємним серпневим днем. Осінь ще не торкнулась дерев, і зелень садків та лісів ніби злилася із синню неба під лагідним промінням сонця. Десь чулося самотнє цюкання сокири, біля річки ґелґотіли невгамовні гуси, обабіч стежки розкинув широке листя лопушняк – усе було тут до болю рідне й близьке, не