Йордан Радичков - Ми, горобчики

тільки випаде сніг у полі, піде жодної комахи не зустрінеш, а тим більше комахи-дроворуба. Ось чому ми перелітаємо ближче до сіл. Тільки Мугик подався на залізничну станцію, влаштувався на годиннику і не захотів іти з нами, бо не буде кому приймати й відправляти поїзди. Шановний Добродій тягав за собою всі свої пожитки, по дорозі весь час струшував з себе сніг і не переставав бурчати:

— Ну й сніг, шановний добродію! Великий хліб буде цього року!

Цвір летів задом наперед, а Піук несподівано написав нову пісню: «Піук, піук, мої ноги, як кютук[5]!» Пішохід, що насвистує, інколи так загрузав у кучугурах, що стирчав тільки дзьоб. Аби не загубити товариша, ми поверталися, витягували його з кучугур, і він знову незграбно йшов, недбало насвистуючи. Сиворакша не знала, що робити зі своїми тисячею трьомастами бантами. У Фу казав:

— Я в самій дитячій майці ледве пересуваюсь, а що було б, якби довелося носити тисячу триста бантів!

— Це для краси, — пояснював Шановний Добродій, — а коли щось робиться для краси, то воно не має меж.

Чику повторював:

— От було б харчу, якби це був не сніг, а комахи!

Де на крилах, а де й пішки, дісталися ми до одного сільця. Походили туди-сюди і влаштувалися в якійсь повітці.

— Ну й пилюка, — невдоволено сказала сиворакша, здіймаючи ще більшу пилюку своїми бантами. Шановний Добродій безперервно чхав і до пізнього вечора робив усім і всьому зауваження.

Першу ніч нам не дуже пощастило, сяк-так переночували і вже на світанку були готові до роботи. Сніг перестав сипати, а коли ми виглянули надвір, то побачили тільки білу гладінь. Не пам’ятаю, хто перший сказав, що саме пора малювати. Пішохід повалився у сніг, і коли ми підійшли, то побачили, що він намалював пішохода.

— Браво, шановний добродію! — похвалив його Шановний Добродій і спитав, хто ще хоче малювати.

Слідом за Пішоходом рушив Дитяча Майка. Він покрутився біля повітки, вибрав гарне місце і впав у сніг. Коли ж підвівся, ми побачили там відбиток нашого У Фу і його дитячої майки.

Тоді всі ми вилетіли з повітки на подвір’я й почали малювати. Хто намалював один хрестик, хто два, а сиворакша — два хрестики й один бант… ще два хрестики й один бант. Товстунець намалював півтора товстунця, Маленька Кома розмалював усе комами, Піук розмахнувся й посеред двору намалював горобчика, який купається в снігу. Треба було мати велику уяву, щоб упізнати на малюнку горобчика, який купається в снігу. Власне кажучи, для нас важливіше було малювати горобчиків, а не впізнавати, що саме намальовано. Горобчик Довгоніжка теж намалював себе, тільки ноги його стирчали за малюнком.

Розмалювавши все подвір’я, ми вийшли на вулицю, щоб вправлятися далі там.

— Браво, хлопці, отак, шановний добродію! — підбадьорював нас Шановний Добродій з повітки. — Джіффе, намалюй горобчика на снігу біля криниці, щоб кожний, хто підійде напитися води, зупинивсь і замішувався малюнком!

У цей час прийшов Мугик, залишивши ненадовго залізничну станцію. Він теж почав малювати горобчиків, але не встиг закінчити, бо вдалині показався поїзд. Мугик відлетів прийняти поїзд, а потім відправити його, ми ж порадили йому малювати горобчиків на станції: туди приходить багато людей, і всі побачать малюнок.

Правду кажучи, ми були дуже захоплені й думали, що вкриємо своїми малюнками все снігове полотно. Але раптом на подвір’я вийшла качка, примружилась, подивилась на наші малюнки й собі почала малювати. Малювала вона по-качиному: тут залишить відбиток плавника, там залишить, зупиниться, помилується ними і знов за своє.

Побачивши все, що ми, горобчики, малюємо на снігу, дурна качка теж почала малювати, але в неї нічого не виходило. Там, де вона ступала, залишалися лише качині сліди.

І геть не вибирає місця, а малює по наших малюнках — багато шкоди наробила. Слідом за качкою прийшли кури й теж почали малювати, тільки вже курячим способом. Яких тільки слів не наговорив їм Шановний Добродій, але хіба вони розуміють слова! Ідуть і затоптують наші малюнки, роблять свої малюнки на снігу і від радощів кудкудакають. З’явилася ще й корова, вся зіщулена від холоду, та як ступить ратицею на один малюнок, на другий — тільки де-не-де залишилося по одному хрестику.

— Браво, шановний добродію! — промовив Шановний Добродій до корови. — Якщо не вмієш малювати, навіщо топтати ратицею намальоване!

Корова навіть не глянула в наш бік, а махала собі хвостом та малювала ратиці коров’ячим способом.

Через кілька днів знову випав сніг і засипав усі малюнки. Ми сиділи в сухому приміщенні й базікали про білих вовків. У наших місцях з’явилися білі вовки, вони прийшли з Турну-Мегурель, подолавши пішки замерзлий Дунай. Піук, який, роздаючи автографи, побачив світу, розповідав:

— Там такі великі морози бувають, що не тільки вовки стають білими, а й усе навкруги.

— А горобчики? — запитав Шановний Добродій.

— Від холоду й горобчики біліють, — відповів Піук.

Шановний Добродій помовчав-помовчав і зітхнув:

— Як там тепер бідолашна Флоріца?

ЧИ

Один наш горобчик, Чи, полетів жити