Кім Тхюї - Ru

Тоді я вперше зауважила, що в мене такі ж округлі, як у тітки Шість, стегна, а вбралась я у сукню, схожу на сукню тітки Вісім.

Тітка Вісім мені як старша сестра, яка розділила зі мною трепет від слова «богиня», що його на самісіньке вушко їй прошепотів один чоловік, в обіймах якого вона, потайки від моєї мами, сиділа на рамі його велосипеда. Саме вона показала мені, як вловити й насолоджуватися короткочасними, ефемерними лестощами чи вкраденою миттю.

Коли моя кузинка Сао Май сіла біля мене, обійнявши обома руками перед фотоапаратами двох своїх синів, дядько Дев’ять мені посміхнувся. Дядько Дев’ять знає мене ліпше за мене саму, бо саме він купив мені першу книжку, перший квиток у театр, вперше повів у музей, заплатив за першу подорож.

Сао Май стала знаною діловою жінкою, публічною особою, сучасною королевою після того, як розбила десятки й десятки яєць вручну — електрика в Сайгоні була відсутня п’ять днів із семи, — готуючи святкові торти, які вона продавала новим комуністичним керівникам. Як та акробатка, вона розвозила свої тортики на велосипеді, креслячи зиґзаґи серед інших велосипедистів, уникаючи чорного диму від мотоциклів і каналізаційних отворів, з яких украли кришки. Сьогодні її торти, до яких додалося вершкове морозиво, кондитерські вироби, шоколад і кава, продаються у всіх кварталах великих міст по всій країні з півдня на північ.

Я досі є тінню Сао Май. Проте я люблю нею бути, адже під час мого перебування у В’єтнамі, я була тінню, яка танцювала довкола столів перемовин, аби відволікти її співрозмовників, щоб вона мала час поміркувати. Оскільки я була її тінню, вона могла довірити мені свої тривоги, страхи й сумніви, не боячися компрометації. Оскільки я була її тінню, я єдина наважувалася проникати в її приватне життя, яке стало герметично закритим відтоді, як на тротуарі, навпроти свого дому, вона продавала «каву», зварену зі змеленого пересмаженого черствого хліба, відтоді як було продано вікна її будинку. Я без її дозволу запалювала вогні, які, на її думку, зникли за його фасадом, що став суцільною стіною. Я вносила сум’яття, дозволяючи її дітям кидатися у себе на терасі тістечками з кремом чи покласти їх у картонну, наповнену конфетті коробку, щоб привітати її з днем народження, вранці вона мала знайти коробку перед дверима своєї спальні, або в папку з документами на підпис підкласти стрінги з червоної шкіри.

Я люблю червону шкіру дивана в лаунж-барі, на якому наважуюся лягати оголена біля друзів, інколи біля незнайомих, проте без їх відома. Я розповідаю їм уривки зі свого минулого, немов би це були якісь анекдотичні історії, номери гумориста чи кумедна казка з якихось далеких країн із екзотичним декором, незвичними звуками й пародійними персонажами. Сідаючи в закуреному лаунжі, я забуваю, що належу до вихідців з Азії, в яких відсутній фермент дегідрогенази для сприйнятності алкоголю, забуваю, що позначена блакитною плямою на сідницях, як інуїти, як мої сини, як усі, в кому тече східна кров. Я забуваю про ту монголоїдну пляму, що демонструє генетичну пам’ять, бо вона наче розмилася впродовж перших дитячих років, тоді як моя емоційна пам’ять втрачається, розмивається, плутається перегодом на відстані.

Цей погляд збоку, ця відстороненість, ця відстань дають мені змогу без докорів сумління купити пару черевичок, вартості яких там, де я народилася, вистачило б на цілорічний прожиток родини з п’яти осіб. Варто продавцю пообіцяти «You’ll walk on air»[13], як я їх одразу купую. Коли нам вдається полинути в повітрі й відірватися від своїх коренів, — не лише перетнувши океан і два континенти, а й віддаляючися від нашого стану людини без батьківщини, від пустки тожсамості, — ми також можемо посміятися над неймовірною долею мого браслета, зробленого з акрилу для зубних протезів, в який мама заховала всі свої діаманти, як набір для виживання. Хто подумав би, що після того, як нам вдалося уникнути кораблетрощі, піратів, дизентерії, абсолютно цілий браслет знайдеться закинутим десь на горищі? Хто подумав би, що злодії обікрадуть людей, які живуть у такій злиденній, як наша, квартирі? Хто подумав би, що вони обтяжуватимуть себе такою смішною прикрасою з рожевого пластику? Всі члени нашої родити переконані, що під час відбору здобичі грабіжники одразу ж викинули браслет. Тож, можливо, колись археолог замислиться над тим, чому викладені колом діаманти опинились у землі? І, можливо, потрактує це, як релігійний ритуал, а діаманти як таємничу офіру на кшталт тієї неймовірної кількості золотих таалів, яку виявили у морських глибинах азіатського південного сходу.

І вже ніхто й ніколи не дізнається про справжню історію цього браслета, коли акрил розкладеться на порох, коли тисячі років накопичаться у сотнях страт, адже минуло всього тридцять років, а я впізнаю нас лише за якимись фрагментами, шрамами, відблисками.

За тридцять років Сао Май, наче той фенікс, відродилась із попелу, так як і В’єтнам із-за своєї залізної завіси, і мої батьки від шкільних унітазів. І поодинці, і всі разом, усі ці персонажі з мого минулого струсили бруд, що накопичився на їхніх спинах, щоб розгорнути крила з червоно-золотистого пір’я, перш ніж жваво метнутися у широкий блакитний простір, прикрасивши в такий спосіб небо моїх дітей і відкриваючи те, що за одним виднокраєм завжди ховається інший, і так відбувається нескінченно, до невимовної краси відновлення, до невідчутного на дотик зачарування. Якщо ж говорити про мене, то мені нове відкривається в можливості написати цю книжку, дожити до миті, коли мої слова ковзнуть на вигинах ваших вуст, бачити ці білі аркуші, що витримують струмінь розповіді про мене чи, радше, струмінь розповіді про тих, хто крокував попереду мене, задля мене. Я пройшлася їхніми слідами, як у сні наяву, коли пахощі розквітлої півонії є не запахом, а квітуванням; коли густий багрянець клена є вже не кольором, а благом, коли край — це