Кім Тхюї - Ru

тітки Чотири, як і вона, тікав щоразу, коли йому вдавалося. Він зі швидкістю світла гасав тими самими вуличками, тримаючи сандалики в руках, щоб підошвами відчувати тепло асфальту, консистенцію екскрементів, ріжучий край осколка розбитої пляшки. Він пробíгав усе своє дитинство. І впродовж усього його дитинства ми, малі й дорослі, нас було десятеро, п’ятнадцятеро, інколи двадцятеро, щомісяця патрулювали околиці. Одного дня ми повернулися, спіймавши облизня, так само, як наші слуги й сусіди. Він зник із нашого життя там, де з’явився, залишивши про себе єдиний спогад — шрам над лобком матері.

Мій син Анрі також тікає з дому. Він біжить до річки, що на іншому боці автостради, бульвару, вулиці, парку та ще однієї вулиці. Він біжить до води, де ритмічність і постійний рух хвиль на плесі його гіпнотизують, заспокоюють і захищають. Я навчилася бути тінню в його тіні, щоб іти за ним назирці, але так, щоб на нього не тиснути, його не стривожити, не збентежити. Одного разу я на якусь мить розгубилася і раптом побачила, як він кинувся напереріз автомобілям, неймовірно жвавий і піднесений. Мені аж подих перехопило від співставлення його радості, такої неочікуваної і такої рідкісної, і мого страху побачити його тіло, яке злітає в повітря над бампером. Чи ж треба було заплющити очі й уповільнити біг, щоб не стати очевидцем зіткнення, щоб вижити? Материнство наділило мене любов’ю, яка розриває моє серце, роздуває, збиває його з ритму і враз виштовхнуло з грудної клітини, коли я побачила свого старшого сина Паскаля, який узявся бозна звідки, схопив і прикрив брата на свіжоскошеному газоні посеред бульвару. Паскаль упав на брата, наче той ангел з товстенькими ніжками, рожево-цукерковими щічками і піднятим у повітря манюнім великим пальцем.

Пригорнувши синів, я плакала від радості, а ще від болю іншої матері-в’єтнамки, яка була присутньою при розправі з її сином. За годину до смерті її юний син біг рисовими полями з розмаяним на вітрі волоссям, він передавав відомості від людини до людини, з рук у руки, від однієї схованки до іншої, щоб готувати революцію, надаючи допомогу рухові опору, інколи просто передаючи записку зі словами кохання.

Він біг, старанно перебираючи своїми дитячими ніжками. І не відав, чим насправді він ризикує, потрапивши в руки солдатів ворожого табору. Йому було шість чи сім рочків. Він ще не вмів читати. Тільки й умів, що міцно затиснути в ручках довірений йому клаптик паперу. А коли його піймали, стоячи в оточенні націлених на нього рушниць, він не зміг пригадати ні куди біг, ні кому мав віддати записку, ні точного місцезнаходження відправного пункту. Він мовчав, охоплений панікою. Солдати змусили його замовкнути навіки. Тендітне тільце впало на землю, а солдати пішли далі, жуючи жувальну гумку. Його мама бігла через те рисове поле, де ще не охололи сліди її синочка. І хоча звук кулі й пронизав довколишню ідилію, пейзаж залишився незмінним. Молоденькі паростки рису так само колихалися на вітрі, їм байдуже до безміру тієї надто великої любові, надміру глухого болю, що від них матері, яка користаючи стару циновку, піднімає напівзатонуле в баговинні тіло сина, годі заридати-заголосити.

Я стримала свій крик, щоб він не увірвався в заворожуючий гул швацьких машин, що стояли в ряд у батьківському гаражі. Після школи мої кузени, як і я з братами, шили, щоб накопичити кишенькові гроші. Пильно стежачи за ритмічним і швидким рухом голок, ми один одного не бачили, тож досить часто наші розмови переростали у сповідь. Кузенам було всього по десять років. Але у них уже було минуле, яким можна поділитися, бо вони народились у погаслому Сайгоні й підростали у найчорніший період в історії В’єтнаму. І, посміхаючися, описали, як мастурбували чоловікам в обмін на тарілку супу за дві тисячі донгів. Не стримуючися й нічого не приховуючи, вони описували свої сексуальні жести з невимушеністю й щиросердністю тих, хто вважає, що проституція — це виключно справа дорослих і грошей, вона не стосується таких, як вони, шести-семирічних дітей, які займалися цим за можливість поїсти за півтори тисячі. Я слухала їх, не обертаючись, не припиняючи шити й не коментуючи, бо хотіла захистити невинність їхньої оповіді, щоб своїм поглядом не забруднити їхньої простодушності. Цілком певно, що саме завдяки своїй невинності вони стали інженерами після десяти років навчання в Монреалі і Шербруку.

Коли я поверталася додому з Шербрука, куди відвезла на навчання в університеті своїх кузенів, на автозаправці до мене підійшов в’єтнамець, який розгледів шрами від щеплення. Від одного лише вигляду цих шрамів він немов би повернувся в давні часи й побачив себе маленьким хлопчиком, який іде стежкою до школи з грифельною дошкою під пахвою. Щойно помітивши ці шрами, він міг сказати, що наші очі вже бачили жовтні квіти на гілках слив при вході до кожного дому в новорічний період. Від одного лише вигляду цих шрамів у нього виник спогад про особливий запах карамелізованої приперченої риби, що готувалася у глиняному горщику, який стояв просто серед розпеченого вугілля. Від одного лише вигляду цих шрамів у наших вухах знову з’явився звук, який виникає, коли пагін молодого бамбука розтинає повітря перед тим, як розсікти шкіру на наших сідничках під час покарання. Від одного лише вигляду цих шрамів знову проросли після пересадки у вкриту снігом землю наші тропічні корені. За одну мить ми констатували нашу амбівалентність, гібридність нашого стану: половина те, половина це, зовсім нічого і все водночас. Одна-єдина відмітка на шкірі, і вся наша спільна історія розгорнулася між двома бензоколонками, посеред виїзду на автостраду. Свій шрам він приховав блакитно-чорним драконом. Неозброєним оком шрам не побачити. Утім вистачило, щоб він пальцем торкнувся моєї безсоромно виставленої відмітки, а іншою рукою взявся за мій палець і провів ним по спині свого дракона, як ми одразу ж пережили момент розуміння й причетності.

Таким самим моментом причетності стала зустріч нашої розгалуженої родини у північній частині штату Нью-Йорк для святкування 85-річчя бабусі. Зібралося тридцять вісім душ, ми без упину теревенили, кепкували і піддражнювали один одного.