Світлана Талан - Матусин оберіг

Олеся мала серйозну розмову до батьків, тож не хотіла теревенити довго з Ніною про брата. Вона закінчувала дев’ятий клас, і потрібно було вирішувати подальшу долю. Олеся мріяла стати лікарем, але освіта в медичному виші була платною. Про навчання за державний кошт годі було й мріяти – мачуха з батьком побралися, обоє працювали, тож Людочка сказала Олесі, що потрібно готуватися до платної форми. Для того, щоб вирішити, чи згодні батьки фінансувати навчання, чи не варто закінчувати одинадцятий клас, дівчина мала вже зараз усе з’ясувати. Олеся припускала, що розмова буде важка, тому довгий час відтягувала, але залишалося кілька місяців до кінця навчального року, і в інтернаті вимагали визначитися, щоб сформувати класи на майбутнє.

Олеся стільки часу мріяла про професію лікаря, що навіть не уявляла, як зможе розпрощатися зі своєю мрією, якщо батьки відмовлять. Читаючи мамині листи, де було написано про вміння ставити мету й досягати її, Олеся стільки разів уявляла себе то в білосніжному халаті з фонендоскопом на шиї, то в синьому костюмі, який бачила в молодих медсестер, то навіть за операційним столом. Її мрії здавалися майже реальними, і вона була від них за кілька кроків-років, уже навіть почала вивчати анатомію за книжками, які скачувала з Інтернету в бібліотеці інтернату. Дівчина знала, що стане хорошим фахівцем, чуйним до людського болю. Вона знала, що обов’язково триматиме руку пацієнта у своїй, бо хвора людина, як ніхто інший, потребує підтримки. Тепла рука лікарки, яка м’яко торкнеться пацієнта, утішить його, можливо, навіть угамує біль краще за будь-які ліки. Олеся по собі знала, як погано залишатися на самоті і наскільки важливою є чиясь підтримка. Вона буде поруч із хворими людьми навіть не у свою зміну. Лише так пацієнт зможе подолати хворобу. Олеся навіть уявляла, як їй дякуватимуть пацієнти після одужання.

«Усе має бути добре, – втішала вона себе перед важливою розмовою з батьками, – інакше бути не може».

Але інші, тривожні думки не давали їй спокою, та ще й Костя постійно набридав.

«Не створюй собі проблем заздалегідь – і їх не буде», – згадала вона мамині слова і трохи заспокоїлась.

Розмову про своє майбутнє Олеся почала за вечерею, коли всі зібралися разом. Вона сказала, що потрібно визначитися, чи продовжувати навчання далі в інтернаті.

– Середня освіта зараз необхідна, – мовила вона. – Без неї вхід до вишу зачинено.

– Я ось пішов навчатися після дев’ятого класу – і все нормально, працюю, заробляю непогано, – утрутився в розмову Костя.

– І нам навіть допомагає, – підтримав його батько. – Тебе вдягати треба, то мобільний рахунок поповнити, то курточку модну придбати.

– А все це гроші, – озвалася Раїса Іванівна. – Це ж добре, що тобі в інтернаті якусь одежину видають, а то як би самі впоралися? Та й Костик то з харчів щось купить, то підкине грошенят на твої потреби.

– Ще трохи попрацюю – і машину куплю! – похвалився Костя. – Нам іноді приганяють дешеві, биті, та руки в мене є, куплю, підремонтую й буду їздити, – сказав і кинув погляд у бік Олесі, спостерігаючи за її реакцією.

Олесі було начхати на його автівку, її турбувало рішення батьків.

– Мені б хотілося продовжити навчання в інтернаті, – промовила вона стиха й завмерла.

– Навіщо?! – мачуха вирячила очі. – На який ляд тобі середня освіта?!

– Щоб можна було вступити у вищий навчальний заклад, – стримано пояснила дівчина.

– І що ти там забула? – хихикнув Костя.

– Який такий заклад? – подав тихий голос батько.

– Я давно мрію стати лікарем! – на одному подиху випалила дівчина. – Хочу навчатись у медичному!

Перестали бряжчати ложки-виделки, і повисла тиша, від якої в Олесі побігли по шкірі мурашки. На неї всі дивилися так, ніби побачили привид.

– Ти вважаєш, що ми повинні тебе тягти ще стільки років?! – сказала мачуха. – Це ще два роки інтернату, потім років шість чи сім, поки почнеш заробляти якусь копійку?

– Саме так! – додав Костя. – Копійки! Ти знаєш, скільки лікарі заробляють? Мізер!

– Стільки вчитися й зарплатня маленька, – промовив батько. – Це хіба завідуючі відділень або головні лікарі жирують, бо хабарі беруть. А простий лікар у кращому разі подячну шоколадку отримає.

– А якщо буде сім’я, то як її утримуватимеш? – запитала мачуха. – Ти про таке подумала?

– З цим якось розберуся сама, – відповіла їй Олеся. – Зараз я вас дуже прошу, як ніколи: дозвольте мені втілити свою мрію в життя!

– Я також мріяла не про таке життя, як зараз, – зітхнула Раїса Іванівна, – але життя складніше за мрії.

В Олесі від хвилювання тремтіла кожна клітинка тіла. Вона повинна переконати батьків! Інакше не переживе поразки!

– Я хочу стати лікарем, рятувати людські життя, допомагати хворим одужати, – почала вона схвильовано. – Хтось ставить за мету заробляння грошей, а для мене важливо інше: допомагати людям. Повірте, я виправдаю вашу довіру, якщо дасте мені можливість навчатися… Ось побачите: ви зможете мною пишатись… Я буду добре вчитися, влаштуюся санітаркою й буду підробляти… Я зроблю все, щоб вивчитися.

Дівчина говорила незв’язно й сумбурно. Урешті замовкла. На неї дивилися люди, які її зовсім не розуміли. Вона виливала їм душу, а вони скептично посміхалися. Дівчина відчула себе приниженою, хоча її ніхто не перебивав і навіть слова не промовив. Її просто не розуміли! Найближчі, найрідніші люди, які були поруч і водночас так далеко від неї! Олеся відчула, що її заповітна мрія починає віддалятися, губитись у цих стінах серед нерозуміння людей, на яких вона покладала надію. Дівчина дивилася на них широко розплющеними очима, розгублено, але з останньою надією, не розуміючи, чому вони слухають її й не чують.

– Так не повинно бути, – тихо промовила Олеся. – Ви маєте мене почути.

Дівчина подивилась у вічі батькові. Він не витримав її погляду, втупився у тарілку з недоїденою стравою.

– Тату, я звертаюся до тебе, – сказала донька. – Мене підтримала б мама – я впевнена, але зараз її нема з нами поруч, то ти маєш сказати слово за себе й за неї. Ти ж хочеш, щоб мрії твоєї доньки здійснилися?

– Я… Я навіть не знаю, – стенув худими, гострими плечима батько. – Хіба я тобі ворог? Якби були інші часи… А так… Що я? Я так, як Рая. Ми ж одна родина?

Він так і не подивився на доньку. Сидів, зіщулений, утягнувши