Андре Мальро - Королівська дорога

які чіплялися до одягу, і тому тримаючи руку перед собою (друга міцно стискала пістолет), вони мовчки просувалися вперед. Крізь раптово поріділу гущавину Клод помітив удалині галявину — стіна джунглів навпроти, мов гладінь води, виблискувала під сонцем. Над низенькими пальмами клубочився догори густий дим. «Головне — не з’являтись на очі», — прошепотів Перкен. До них долинали глухі вигуки. Клод знову відчув запах паленого м’яса. Наскільки міг, він відсунув гілки — над чагарником, який заважає добре бачити, виднілися обличчя з товстими губами та сліпучо спалахували вістря списів. У повітрі чувся монотонний протяжний спів. Посеред галявини стояла сплетена присадкувата башта, з якої бухав білий густий дим. На самій верхівці лежали обкладені гілками чотири буйволячих голови, які настовбурчились догори своїми величезними рогами. Зовсім голий жовтошкірий воїн стояв, спершись на ратище блискучого списа, і розглядав вогнище. Усім своїм єством Клод прикипів до цього видовища і відчув панічний страх, подібний до того, як у дитинстві боявся змій і раків.

Перкен повернув назад, і Клод миттю підвівся, приготувався стріляти. Вони віддалялися від галявини — тріск палаючих гілок та протяжний спів ставали все тихішими…

Нарешті показався караван.

— Поїхали! — сердито кинув Перкен.

Візки відразу рушили — їхнє рипіння знову примусило напружитись нерви Клода. Той дим вони завважували ще декілька разів. Щойно погоничі помічали його, як одразу зіщулювались від панічного страху і підганяли тварин ступати швидше. Зрідка з протилежного боку крутояру виднілися жовтогарячі скелі, за якими під темно-синім небом здіймалася непрохідна стіна джунглів. Як тільки джунглі на мить розступалися, всі з острахом обводили поглядом верхівки дерев, боячись знову побачити дим. Проте ніщо не порушувало спокою зелених шат, над якими, мов над димарем узимку, тремтіло гаряче марево.

День — ніч, ніч — день. Нарешті останнє село, де шаленіла малярія, розтануло вдалині. Гори все ближче й ближче підступали. Низькі гілки глухо ляскали по дахах візків, але навіть це уривчасте шмагання губилося у спекотливім повітрі. Вони дихали тим ядушливим повітрям лише задля останніх слів провідника: «Там повинні бути фігури».

Повинні бути…

Клода не переставали мучити сумніви, але водночас у його душі жевріла надія, яка ґрунтувалася на залізній логіці; сумніви ж були настільки глибокими, що стали невід’ємною частиною його фізичного єства — так ніби очі та нерви протестували проти його віри, проти обіцянки, яку безперестанку давав цей шлях-привид.

Нарешті перед ними виріс мур.

Очі Клода настільки звикли до джунглів, що вже навіть розрізняли на камінні стоног. Він побачив, що цей провідник, спритніший за інших, відразу привів їх до поріділої зарості, де мусив бути колишній вхід. Як і навколо інших храмів, тут також височіла стіна очерету. Перкен, який уже розбирався в рослинності біля споруд, наказав іти туди, де очерет був не такий густий. Там були плити, які вели, мабуть, до храму. Погоничі взялися за роботу. Зрубаний очерет із шурхотом м’яко стелився то в лівий, то в правий бік — лише осердя зігнутих стебел ясніло в напівтемряві білими плямами. «Якщо цей храм не має скульптур, — міркував Клод, — то що нам робити? Жоден провідник не запровадить Перкена до храму Тамеан, боя і мене… Відколи ми побачили дикунів, у них на думці одне: втекти. І як ми втрьох піднесемо блоки з барельєфа, що важать по дві тонни?.. Чи ті ж статуї? Все це таке ж дурне, як і небилиці, котрі розповідають шукачі скарбів…»

Клод перевів погляд з мачете на землю — стебла очерету вже побуріли. «А може, й собі взяти мачете і сікти що є сили?! Та маханина крицею над очеретом нічого не варта!..» Його роздуми перебив легенький дотик провідника. Коли впала остання смужка очерету, за поваленим камінням показалися гладкі блоки, з яких був зроблений вхід.

Але й цього разу без скульптур.

Продовжуючи показувати пальцем, провідник посміхався. Ще ніколи Клод не мав такого бажання когось ударити. Він стиснув кулаки і повернувся до Перкена, який також посміхався. Симпатія, яку Клод відчував до Перкена, перетворилась раптом на лють. За якусь мить він кинув погляд туди, куди дивилися всі, — монументальний вхід починався перед муром, а не там, де він шукав його. Всі ж чоловіки, які виросли в джунглях, розглядали один бік: він стримів догори, мов піраміда, а нагорі була ламка, але не пошкоджена фігура з діадемою, вирізьблена з пісковику з надзвичайною майстерністю. Серед листя Клод розгледів ще й кам’яного птаха з розпростертими крилами та дзьобом папуги. В одній з його лап віддзеркалювався сонячний промінь. Та маленька блискуча поверхня вмить розвіяла гнів

Клода і наповнила його єство радістю, безпричинною вдячністю, тріумфом і безглуздим зворушенням. Забувши про обачність, він підійшов до входу. Перемичка над дверима повалила все, що було під нею, але гілки сплели такі густі шати, крізь які не проникало навіть сонце. Вздовж того тунелю над купами каміння, яке захаращувало прохід, нависало зіткане з рослини легке покривало. Перкен розірвав його — враз щось тьмяно замерехтіло. То було трикутне листя агави. Стрибаючи з каменя на камінь і тримаючись муру, Клод пройшов через перехід і, щоб позбутися відчуття губки, яке виникло від дотику з мохом, витер руки об штани. Раптом він пригадав мур з мурахами — так тоді виблискував переплутаний листям отвір і, здавалося, розчинявсь у примарному світлі, яке панувало в тому зогнилому царстві. І всюди — каміння, каміння; лише деякі уламки лежали пласко, більшість із них наїжачились гострими гранями. Пейзаж довкола скидався на порослий мохом будівельний майданчик. Фіолетова поверхня стіни, зроблена з пісковику, місцями була гладкою, місцями мала різьбу. Зверху звисала папороть. Подекуди збереглися сліди від вогню. Клод підійшов ближче до барельєфів, вирізьблених в епоху розквіту. Хоча на них і мала помітний вплив Індія, та зроблені вони були бездоганно. Довкола споруди тягся наполовину завалений камінням мур. Клод відірвав погляд од каміння і побачив майже цілком зруйновані три башти; їхні жалюгідні уламки ледь виднілися з-поміж кам’яного хаосу. Через те й рослинність тут була хирлява — ніби повтикана серед кам’яних брил. Жовті жаби поважно відповзали вбік. Тіні стали коротшими —