Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

дзвінка від нього. Я розумію, що він справді часом не може говорити. Я розумію, що я не можу елементарного — спланувати щось у нашому житті. Але я ніколи не ображаюсь і не влаштовую сцен, що, на жаль, трапляється у інших хлопців-військових. Це взаєморозуміння дуже нас підтримує, бо постійно бути на відстані — це таки складно.

Жінка в сучасній українській армії цілком може себе реалізувати. Попри всю мою цілеспрямованість у цьому питанні, я все ж вважаю, що жінки мають тверезо оцінювати свої сили і не обирати ті військові професії, в яких не зможуть якісно виконувати свої завдання. Бо таки є завдання, які здатні виконати лише чоловіки. Я не дуже розумію, як це зараз чоловіки й жінки закінчують 3-місячні курси і стають, припустімо, артилеристами, мінометниками тощо. Аби займатися такою роботою, треба мати відповідні здібності, знання та досвід. Мене часто називають єдиною жінкою-танкістом в Україні, але я завжди виправляю: я не жінка-танкіст, а жінка, яка навчилася керувати танком. Бо щоб мати право називатися танкістом, потрібно знати безліч нюансів і довго навчатися. Водночас, мене страшенно тішить, що для жінок тепер відкрито так багато спеціальностей, саме бойових, які раніше були під забороною. Особливо це стосується військових вишів — це означає, що в нас будуть жінки-офіцери, які стануть цілком рівноправними у війську.

Юлія Філіпович
«Вега»
«Правий сектор» / Українська добровольча армія

До війни я була студенткою. Вступила саме у той рік, коли почався Майдан. Гарно закінчила коледж, добре склала ЗНО, планувала, як і більшість людей мого віку, вчитись, опановувати професію. Але почався Майдан, і я влаштувала такий собі бойкот — поїхала, сказавши, що не хочу вчитись у корумпованій країні. Думала, ми зараз змінимо щось у країні, і я продовжу навчання. Я тоді навіть не уявляла, як надовго затягнеться моя боротьба.

У патріотизму немає статі. Якщо ти любиш свою країну, то любиш — байдуже, хлопець ти чи дівчина. Я вірила, що можу бути корисною для своєї держави, аби лише було бажання. Спершу я не думала, звісно, що потраплю аж на передову. Хотіла просто допомагати якось тим, хто воює. Коли все почалося, перший батальйон, який вирушив на Схід, поїхав просто з Майдану. Це була Нацгвардія, і в мене була думка їхати з ними. Та хоча бажання виникло, тоді я не наважилась. Повернувшись додому, пішла у військкомат. Але там ніхто не знав, що з нами, добровольцями, робити, тим більше із жінками — вони просто розводили руками. Хтось говорив, що я занадто юна, хтось — що я дівчина, хтось іще якісь причини називав. Але всі відмовили мені, і я почала шукати добровольчі батальйони. Надіслала заявки в «Донбас» і «Айдар» чи «Азов» — точно не пам’ятаю. А потім натрапила на штаб «Правого сектора» у Львові. Зайшла, поспілкувалися. Звідти мене направили на вишкіл.

Навчатися було важко не так фізично, як морально. Було багато стереотипних уявлень про жінку на війні — тоді, в перші місяці, жінки на передовій ще були явищем незвичним. Мене постійно намагалися переконати не йти туди, мовляв, це не моє. Але від цього моя мотивація тільки зростала — вивчитись, стати добрим фахівцем і гідним бійцем. Саме навчання давалося легко — я робила все, що могла і чого не могла, аби бути нарівні з іншими бійцями. Мені це подобалось, вдавалося. Оскільки це був добровольчий батальйон і туди йшли всі охочі, без конкретної військової спеціальності, в нас не було якоїсь чіткої ієрархії. Крім того, не вистачало озброєння. Але кожен мав можливість спробувати попрацювати з різними видами зброї, аби зрозуміти, що йому краще вдається. Потім ми пройшли ще додаткові вишколи в навчальному центрі «Десна». Дуже довго нас не відправляли на передову, ми вже дочекатися не могли просто…

Свою професію я знайшла не одразу — можна сказати, вона сама обрала мене. Крім власне занять, я намагалася сама побільше читати про зброю. Так вийшло, що якось мій побратим не зміг вистрілити з гранатомета, а я саме напередодні про нього читала. І мені вдалось якось перезарядити його і вистрілити. Так я стала гранатометником. Згодом почала ходити на завдання — гранатомет і рюкзак із зарядами за спиною…

Звісно, на перші виїзди мене із собою не брали. Обіцяли, що візьмуть наступного разу, і знову не брали. В нас у групі були старші чоловіки, і напевне, в них спрацьовував якийсь батьківський інстинкт, бо вони намагалися мене відмовити, не взяти. Але комбат бачив, що я можу і хочу, і наказав узяти мене на наступний виїзд разом з усіма. Я була безмежно щаслива. І вже після першого виходу зрозуміла, що цілком здатна впоратись із завданнями. Нас вишколювали не лише фізично, а й ідейно, тож морально я була готова і спокійна, хоча й розуміла, що на мене може чекати. На війні, мені здається, моральна складова чи не найважливіша.

Мій перший бойовий вихід був у районі Широкиного. Він мені дуже запам’ятався, це була важка