Колм Тойбін - Завіт Марії

— Світ? — спитала я. — Увесь світ?

— Так, — сказав чоловік, який був моїм провідником. — Увесь світ.

Мабуть, я мала розгублений вигляд.

— Вона не розуміє, — сказав він другому, і це була правда. Я не розуміла.

— Він і справді був сином Божим, — сказав він, а потім почав терпляче пояснювати, як я зачала свого сина, а другий кивав і підтакував.

Я майже не слухала. Мені є що робити. Хто як не я знає, як це було. Я знаю, якою була щасливою в перші місяці, як відчувала, що моя дитина — незвичайна й особлива, що все моє життя змінилось, як я не раз стояла біля вікна, осяяна світлом, і усвідомлювала, що життя, яке росте в мені, биття другого серця, переповнюють мене більш за все, що я тільки могла уявити собі.

Потім я дізналася, що це відчувають усі жінки, котрі готуються стати матерями та годувати своїх немовлят, що це відчуття починається в тілі і проникає в душу, і все здається таким новим. Я усміхалася, слухаючи їхні слова, адже вони думали, що знають правду про світло і про Божий дар, що його відчуває майбутня мати. І мені раптом сподобалося, з якими жаром і впевненістю вони говорили.

Але в кінці вони сказали таке, що я підхопилась і з жахом відсахнулася.

— Він помер, щоб спокутувати гріхи всього світу, — сказав другий. — Своєю смертю він звільнив людей від темряви і гріха. Його батько послав його у цей світ, щоб він страждав на хресті.

— Його батько? — спитала я. — Його батько?

— Треба було, щоб він пройшов через страждання, — перебив він. — Так він урятував усіх нас.

— Урятував? — скрикнула я. — Кого врятував?

— Тих, хто був раніше, і тих, що живуть тепер, а також іще ненароджених, — відповів він.

— Урятував від смерті? — спитала я.

— Урятував для життя вічного, — сказав він. — Усі люди колись пізнають вічне життя.

— Ой, життя вічне! — відповіла я. — Ой, усі люди!

Я подивилася на них: вони відвели очі, їхні обличчя потемніли.

— Так усе було заради цього?

Вони перезирнулись, і вперше я відчула, яким сильним було їхнє прагнення, яким незатьмареним було їхнє переконання.

— А хто ще про це знає?

— Про це дізнаються, — сказав один із них.

— Із ваших слів? — спитала я.

— Із наших слів, а ще зі слів його інших учнів.

— Ти маєш на увазі, — спитала я, — людей, що ходили за ним?

— Так.

— Вони ще живі?

— Так.

— Вони ховалися, коли він помирав, — сказала я. — Вони ховалися, й коли він помер.

— Вони були там, коли він воскрес, — сказав один із них.

— Вони бачили його могилу, — сказала я. — Я ж не бачила його могили, не обмила його тіла.

— Ти була там, — сказав мій провідник. — Ти тримала його тіло, коли його зняли з хреста.

Другий згідно кивнув.

— Ти бачила, як ми покрили його тіло пахощами, сповили його саваном і поховали у склепі, недалеко від місця, де його розп’яли. Але коли він з’явився серед нас через три дні після смерті, щоб говорити з нами і вознестися до батька, тебе не було з нами, ти була схована в надійному місці.

— До свого батька? — перепитала я, усміхаючись.

— Він був сином Божим, — сказав один. — Батько послав його, щоб спокутувати людські гріхи, врятувати світ.

— Померши, він дав нам життя, — сказав другий. — Своєю смертю він спокутував гріхи усіх людей.

Я обернулася до них, і, побачивши на моєму лиці біль, гнів і страх, вони злякались, і один з них рушив до мене, хотів змусити мене замовкнути, не дати сказати того, що я збиралась. Я відступила на кілька кроків і стала в кутку. Спочатку я прошепотіла, потім сказала свої слова голосніше, а він усе насувався на мене. Я втиснулася в куток і прошепотіла це знову, повільно, ретельно вимовляючи слова, вкладаючи в них усі свої сили, весь невеликий залишок життя, що жеврів у мені.

— Я була там, — сказала я. — Я втекла, перш ніж усе закінчилось, але якщо вам потрібні свідки, то я — свідок, і ось що я вам скажу. Ви кажете, що він спокутував гріхи всіх людей, а я вам скажу: Воно того не варте. Воно того не варте.

Увечері вони пішли з караваном, що прямував до островів, і в їхній поведінці відчувалась відчуженість, щось подібне до страху, а може, роздратування та відраза. Але вони залишили мені грошей та їжі, а також залишили відчуття, що я й досі перебуваю під їхнім захистом. Бути з ними ввічливою було зовсім неважко. Вони аж ніяк не дурні. Я у захваті від їхньої передбачливості, вміння все розрахувати, відданості, від того, що вони не схожі на неголених дикунів і божевільних, на чоловіків, не здатних дивитися в очі жінці, що приходили в мій дім після смерті чоловіка і цілісінькими ночами говорили з моїм сином про бозна-що. Вони одержать перемогу і доможуться свого, а я помру.