Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Вас багато, а я одна», — відповідає продавчиня. Але черга продовжує висловлювати свої претензії, і продавчиня нарешті не витримує: «Хочете на моє місце?» Вона знімає фартух і, тримаючи його перед собою, додає: «Ось вам. Давайте, попрацюйте».
Раптом до гастроному на візку завозять нову порцію м’яса, і в магазині здіймається неймовірна метушня, покупці хапають м’ясо, яке продавець кидає на прилавок, не звертаючи уваги на їхню штовханину — так, немов годує тварин.
Біля іншого прилавку виникає паніка, бо з гучномовців лунає: «Сир закінчується! Сир закінчується!»
«Ні молока, ні сиру, — каже жінка в черзі. — Скоро буде гірше, ніж в Америці».
Тим часом у одного з покупців, що стоїть у черзі вже півгодини, починає уриватися терпець. «Доки ми стоятимемо в цих чергах? — питає він. — Що це за життя?»
«Нічого, — відповідає якась старенька, — зате весь світ нас боїться».
В іншій черзі покупці вивчають брилу замороженої риби, намагаючись визначити, чи вона не тухла. Вони знають з гіркого досвіду, що рибі нерідко дають розморозитись, і якщо вона псується, її знову заморожують і продають.
Неподалік літня прибиральниця помічає Клару Якір, в якій справедливо розпізнає єврейку. «Capa, Capa, Capa, — каже вона. — Ці Сари завжди кидають папірці на підлогу».
«А ти знаєш, хто така Capa? — питає Клара. — Capa — це красуня, а ти — потворна стара відьма, тож замовкни, холеро, і займайся своєю справою».
Настає темрява, спалахують вуличні ліхтарі, з метро виринають маси народу, автобусні зупинки заповнюються людьми, що повертаються з роботи додому. Вогні в хмарочосах засвічуються косими рядами на стелях кожного поверху, й шум вуличного руху стає чутнішим у холодному вечірньому повітрі.
Щоби потрапити до кафе, де за прозорими фіранками світяться червоні та фіолетові вогні, треба постояти в черзі. Вечеря складається з котлет, макаронів і «компоту» — ароматизованої води з безбарвними шматочками яблук у брунатній плівці. В головному залі стукіт сталевих ножів і виделок поєднується зі звуком голосного сьорбання. Раптом виникає якась сварка — це одна з офіціанток у прагненні зменшити своє навантаження не дозволяє групі відвідувачів сісти за порожній столик. Потім видовище стає ще сумнішим: сидячи рівними рядами, люди зосереджено жують, їхні щоки роздуваються, щелепи рухаються, а увага відволікається лише зрідка — на якусь подобу бесіди. Спостерігаючи цю сцену, важко уникнути такого висновку: якщо праця зробила з тварини людину, то комунізм досяг успіху в зворотньому напрямку.
О цій порі на вуличному екрані з’являються оголошення. У першому з них перехожих закликають страхувати своє домашнє майно. Наступне рекомендує пішоходам переходити вулицю лише за сигналом світлофора. За цим іде попередження водіям — дотримуватися обмежень швидкості — і попередження про ризик пожежі із зображенням людини, що курить у ліжку. Цей цикл повторюється впродовж усього вечора.
Люди, що заповнюють тротуари, поспішають на автобуси або роблять останні покупки, проходять повз квіткові магазини, де продають лише штучні квіти, й повз черги до ресторанів з напівпорожніми столиками на другому поверсі. Нагорі довкола освітленої Земної кулі кружляє модель надзвукового літака, рекламуючи міжнародні авіаперельоти, квитки на які ці перехожі не можуть купити.
В одній із сусідніх зі мною квартир Аркадій Шапіро розмовляв із прибиральницею, що працювала в його батьків, — старою бабою років вісімдесяти, родом із підмосковного села.
«Як жилося в Росії до революції?» — питав її Аркадій.
«Та дуже добре, — відповідала стара, порпаючись на кухні. — Кожен мав своє господарство, й було повно їжі».
«І м’ясо було?»
«Так, синку, повно м’яса».
«А масло?»
«Авжеж, масла скільки завгодно».
«І кожен селянин мав власну ділянку землі?»
«Так, синку, земля була добра, і кожен селянин обробляв свою власну землю».
«То Ви вважаєте, бабусю, що життя тоді було краще, ніж тепер?»
Стара припинила терти підлогу й подивилася на Аркадія поглядом, якого він у неї досі не помічав.
«Ні, синку, тепер краще».
«Але якщо до революції кожен мав землю й було повно м’яса та масла, то як же можна казати, що тепер краще?»
«Так тепер же американці оточують нас своїми базами», — сказала стара, пильно вдивляючись в Аркадія. Ні в її простому обличчі, ні в голосі нічого не змінилося, але вперше за всі ті роки, що Аркадій її знав, він помітив у її очах хитрий вогник.
Окрім оманливих фасадів, на кшталт проспекту Калініна, в Москві були також фіктивні акції, призначені, як і фасади, справляти враження реалізації обіцяної радянською ідеологією досконалої демократії. Найпоширенішими з них були організовані політичні ритуали — вибори, суботники та соціалістичні змагання, які, попри відсутність якоїсь практичної мети, мали важливе значення, бо примушували радянських громадян брати участь у творенні ілюзій.
Вибори організовували для того, щоб продемонструвати громадянську свідомість радянського народу. За півтора місяця до виборів «агітатори», закріплені за кожною виборчою дільницею, обходили свою територію, фіксуючи зміни в списках, що відбулися з моменту попередніх виборів: хто помер або переїхав, пішов до армії або вийшов із ув’язнення. У кожній квартирі агітатор запитував, чи не хворіє хтось у родині, бо тоді виборчу скриньку могли принести додому.
В день виборів агітатори були присутні на виборчій дільниці, відзначаючи явку кожного зі своїх виборців. Зазвичай дільниці були забезпечені скромним буфетом і патріотичними маршами, що лунали з поганенького магнітофона. В кінці зали для голосування стояло погруддя Леніна в оточенні червоних прапорів і дві скриньки для бюлетенів. Бюлетені містили інструкцію для виборців: залишити прізвище лише того кандидата, за якого голосуєш. Далі в списку стояло тільки одне прізвище.
Вибори, на яких всі голоси віддавалися за одного-єдиного кандидата, вважалися демонстрацією «справжньої», а не «формальної» демократії. Однак ця «одностайність» була наслідком примусу.
Приблизно за тиждень до виборів у Верховну Раду Михайла Байсермана, про якого було відомо, що він відмовляється голосувати, відвідав агітатор. Він бадьоро спитав Михайла: «Ну що? Будемо голосувати чи ні?»
«Сусіди будуть, а я не буду», — відповів Байсерман.
«Чому?»
«Я багато років не голосую», — сказав Байсерман.
«Ви чимось незадоволені?»
«Я всім задоволений, але не голосуватиму».
Незабаром після цієї розмови Байсермана на роботі викликав начальник.
«Партсекретар сказав мені, що Ви відмовляєтесь голосувати. У Вас добра репутація, Ви провідний співробітник, маєте вищу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу», після закриття браузера.
