Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

як колька йому в око. Відразу якусь роботу їй знаходив, або посилав за чим. І все примовляв: робиш не робиш — живо ходи! Баба має мати рух». То була його улюблена приповідка. Вже й люди насміхались з тих слів.

А коли в неї було таке, щоб не робила? Вона завжди робила. Здавалось, навіть уві сні марить городами, коровами, будовою. Як було не марити? Митро був хлопом господарським, то жити в залишеній батьками хаті не хотів. Завалив мазанку, а на її місці виросла височенна будова із п’ятьма кімнатами та всіма зручностями.

Наталька з Митром в тій хаті разу не спали. Митро не їм хату клав, а синам. Самі і в кухоньці доживуть до смерті. Скільки того віку вже лишилось? Точно менше як прожили. А сини, два «професори» (так їх називав батько), в місті живуть. До села раз в рік, як за кару Божу їдуть, щоб відбути Великдень, набити добре торби і назад. Скільки труду вкладено в ті маєтки. А кому того треба? Всі до міста втікають. Митро з Наталькою завжди вчили синів любити село і землю, як любили її вони. А чому вже так сталось, що після інститутів вони забажали в місті жити — загадка, але обидва не вернулись до рідного дому, хоча поросяток, курочок, барабольку, фасольку, горішки, помідорки квашені і все інше вирощене невтомними вже немолодими рученьками їхніх батьків сини смакували з апетитом, аж прицмокували.

Раз у місяць Митро винаймав в колгоспі машину, і набивши в торби всякого добра їхав у місто до синів. Наталька у дітей майже ніколи не бувала, бо ферма. Сини «радо» зустрічали тата. Невісток на той час ніколи вдома не було, як і внучат. А як коли і були, то швидко кудись збирались. То їм з дітьми на танці, то в музичну школу, то на малювання. Зайняті, що край!

Тато входив у хату, затримувався недовго. Часом і без чаю з дороги. Потім віддавав частку гостинців одному синові, і велів водію їхати до другого. Там батька приймали не тепліше. За кілька годин він вертався додому, хоча машину брав на цілий день. А вдома брехав жінці і сусідам, як всіх їх вітають, і шлють їм привіти його сини. Наталька вірила і раділа. Сусіди вдавали, що вірять. Робили вигляд, що їм приємно. Дякували у відповідь. Добре слухати неправду коли правду знаєш.

Наталька всунулася з мішком до хліва. В очі вдарив клубок пару і розчинився у холодному повітрі. Жінка скинула мішок із плечей та повалила до підлоги. Корова тихо мукнула і перебираючи ногами, дивилась жінці просто в очі. Чекала доїтися.

У Натальки сил зовсім не лишилось. Слабість оволоділа її тілом. А ще тільки ранок. Зимовий день хоч і не довгий, та все ж більша його частина ще попереду. Вона зняла із себе куфайку, повісила на клинок. Розмотала грубу хустину. Зняла чорний засмальцьований халат. Присіла на низенький стільчик, сперлася на мокру стіну хліва. Ноги пашіли від холоду. Кожен палець тьохкав і нив, як чиряк в останній день.

Наталька закривши очі вслухалася у біль в усьому тілі. Роздивлялась по собі, водила очами по одежі, якщо так можна було назвати те лахміття, в яке вона була одіта. Стара обстрипана спідниця, що дала сусідка, бо мала викидати. Наталька взяла. До роботи буде. Колись сині рейтузи, сьогодні вже майже незрозумілого кольору, ще й припалені в кількох місцях, бо сушила коло груби. Червоний, такий красивий колись синів светр, з оберненими і перешитими навиворіт рукавами, бо лікті вже вилазили. Ось і обернула дірами всередину. Все доношується, тліє прямо на жінці. А нового нема. А що й є чистіше та новіше, то вже вдома вдягає, як хто до хати загляне в свята. Як каже Митро: до ферми і так добре. Нема чого добро переводити. Не в конторі ж сидить». Байка, що старе, аби тепле.

Але якби ж воно тепле…

Вже багато років Наталька не купувала собі ніякої обновки. Що було старе, те й доношувала. Гроші в руках тримав Митро. Навіть зарплатню за жінку отримував. А їй завжди казав, щоб не займалась тим, до чого не здатна. Вести рахунки в хаті його робота. А в неї свої обов’язки. Наталька не сильно й пручалась до грошей, але інколи так і боліло під серцем, як чула від колєжанок, що були на базарі та купили до свят то капці, то хустку. А одна взагалі (як вчителька), купила собі пальто з коміром із норки. За триста рублів!!! Наталька в Митра на покупки грошей не просила. Обходилась при меншім: що можна було латати — латала, що перешити — перешивала. А було, що й з двох светрів робила один. Всяко бувало.

А нині, як така криза в магазинах, навіть хліба нема, не те що лахів. І купити нема де. Хотів би, а нема. Ось, позавчора баби в стайні говорили, що мало не побили продавщицю за пару тапочок.

То не штука: в селі понад двісті бабів, а тапочок три парі завезли. Продавщиця ті тапочки й заховала від біди подалі. Але де ж без людських вух, очей та язиків? Якось розвідали. Пішов слух. Сільські зібрались, та зробили таку ревізію в сільмазі, мало не рознесли його. Вирвали скоби, розбили колодку і давай шукати… Таки знайшли.

Наталька не з тих, що вистоюють черги за шматтям ночами. Не до моди та вбйорів[31] їй. Зараз їй взагалі нічого не хочеться. Жінці півсотні літ, а ніби всі сто. Така розбита і стара. Старша від баби Петруньки, якій і всі сто будуть, а вона он як жартує, та до молодих зачепляється.

Трохи відтерши закляклі пальці, Наталька зняла з клинка дійницю. Сіла до корови. Перша цівка молока дзенькнула у відро. Жінка тягала корову за дійки, а думки то неслись в молодість, то вертались в сьогодення. Коли заміж виходила, хоч і не по любові, але за славного ґазду Митра, уявляла своє життя інакшим. А що бачила? Що чула? Де була за все життя? Найдальше в невеличкому містечку, коли дітей народжувала. Скільки й бачила міста,