Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

більше на бідних, ніж на багатих, так звані регресивні податки, часто загрожують нашому розумінню справедливості. (Прогресивні податки типу податку на доходи тиснуть більше на багатих, ніж на бідних.) Тут, як і в багатьох інших випадках, економічна наука не дає нам «правильної відповіді» — лише аналітичну матрицю для обмірковування важливих питань. Справді найефективніший податок на всіх — той, що є ідеально широким, простим і справедливим (у вузькому сенсі, що стосується податків) — це податок на валову суму, що накладається однаково на кожну особу в юрисдикції уряду. Колишня прем’єр-міністр Великобританії Марґарет Тетчер випробувала його 1989 року у вигляді громадських зборів, або «подушного податку». Що ж сталося? Британці заповнили вулиці, протестуючи проти того, що кожен дорослий має платити однаковий податок за послуги місцевій громаді незалежно від доходів чи розмірів власності (хоча передбачалися певні знижки для студентів, бідняків і безробітних). Ефективна економіка не завжди є хорошою політикою.

Разом з тим, не всі пільги є рівними. Одним із основних інструментів боротьби з бідністю останніми роками став податковий залік за зароблений дохід (ЕІТС), і цю ідею економісти просували десятиліттями, оскільки вона створює значно кращий набір стимулів, ніж традиційні програми соціального забезпечення. Більшість соціальних програм пропонує виплати індивідам, які не працюють. ЕІТС робить зовсім протилежне: він використовує систему податку на доходи, щоб субсидувати робітників із низькими зарплатами, аби їхній сумарний дохід став вищим за межу бідності. Робітник, що отримує 11 тисяч доларів і утримує сім’ю з чотирьох осіб, може отримати додатково 8 тисяч через ЕІТС та державні програми вирівнювання доходів. Ідея полягала в тому, щоб «примусити роботу платити». Дійсно, ця система створює потужні стимули для індивідів шукати роботу, у якій вони сподіваються використати свої здібності й отримати більш високу платню. Звичайно, і ця програма має очевидні недоліки. На відміну від соціального забезпечення, ЕІТС не допомагає індивідам, які взагалі не можуть знайти роботу: у реальності це ті, які можуть стати найбільш розчарованими.

Коли багато років тому я вступав на магістерську програму, я писав есе, де запропонував своє бачення того, чому країна, яка може висадити людину на Місяць, усе ще має людей, які ночують на вулицях. Частиною цієї проблеми була політична воля: ми могли забрати силу-­силенну людей із вулиць уже завтра, якби зробили це національним пріоритетом. Однак я також зрозумів, що для НАСА завдання було легким. Ракети відповідають незмінним законам фізики. Ми знаємо, де буде Місяць у заданий момент часу, ми точно знаємо, з якою швидкістю космічний корабель вийде на земну орбіту чи зійде з неї. Якщо ми складемо правильне рівняння, ракета зробить посадку там, де й повинна, — завжди. Людські істоти значно складніші. Наркоман не поводиться настільки ж передбачувано, як ракета на орбіті. У нас немає формули для того, щоб переконати шістнадцятирічного підлітка не кидати школу. Однак у нас є потужний інструмент: ми знаємо, що люди прагнуть до поліпшення свого життя незалежно від уявлень про те, як це виглядає. Наша найбільша надія на поліпшення умов життя людини пов’язана зі зрозумінням, чому ми діємо так, як діємо, і потім складаємо відповідні плани. Програми, організації й системи працюють краще, коли отримують правильні стимули. Це так, як пливти за течією.

Розділ 3
Уряд і економіка:
уряд — твій друг (і грім аплодисментів до всіх його адвокатів)

Моїм першим у житті автомобілем була Honda Civic. Я любив цю машину, однак продав її, проїхавши на ній багато миль. Чому? З двох причин: (1) у неї не було гнізда для чашки, і (2) моя дружина була вагітна, і я перелякався, що моя сім’я збанкрутує, якщо ми купимо Chevy Suburban. Я змирився з проблемою гнізда для чашки. Однак встромляти дитяче сидіння в авто, яке важило чверть середнього позашляховика, не розглядалося як можливий варіант. Тому ми купили Ford Explorer і стали частиною проблеми для всіх тих, хто ще й досі водить Honda Civic[64].

Суть ось у чому. Моє рішення придбати позашляховик і їздити на ньому впливає на всіх інших водіїв на дорозі, хоча жоден із них не сказав ні слова про моє рішення. Я не повинен компенсувати всім власникам Honda Civic той факт, що я піддаю їхнє життя дещо більшому ризику. Я не повинен і компенсувати страждання дітей-астматиків, яким шкодять вихлопні гази моєї машини, коли я їжджу по місту, спалюючи галон пального на дев’ять миль. І я ніколи не відсилав грошей людям, які живуть на малих тихоокеанських островах, чиї країни колись можуть повністю опинитися під водою через те, що емісія СО2 з моєї машини викликає танення полярних льодових шапок. Але ж це реальні витрати, пов’язані з керуванням менш економічним автомобілем.

Моє рішення придбати Ford Explorer було викликане тим, що економісти називають «побічним ефектом», тобто приватні витрати через мою поведінку відрізнялися від суспільних витрат. Коли ми з дружиною пішли до автосалону Bert Weinman Ford Dealership, і продавець Енджел запитав: «Що я повинен зробити, щоб усадовити вас у це авто?», ми показали йому кошторис витрат на поїздки «фордом» замість «сівік»: більше пального, дорожча страховка, вищі автомобільні збори. У нашому кошторисі не було нічого про астматичних дітей, танучі льодові полярні шапки чи вагітних жінок, що керують автомобілями Mini Cooper. Чи пов’язані ці витрати з водінням «Експлорера»? Так. Чи повинні ми платити за них? Ні. Таким чином, вони не впливали на наше рішення (на відміну від почуття провини, яке ми відчули, оповідаючи це нашим екологічно свідомим родичам, що живуть у місті Боулдер, штат Колорадо, і змивають в туалеті лише один раз на день, щоб берегти воду).

Коли побічні ефекти — розрив між приватними й суспільними затратами у разі певної поведінки — значні, індивіди мають стимул робити те, що приносить їм вигоду за рахунок інших. Ринок сам собою не робить нічого, щоб виправити цю проблему. Фактично ринок «зазнає невдачі» в тому сенсі, що він заохочує індивідів і фірми «зрізáти кути» у такий спосіб, що в результаті потерпає суспільство. Якби ця концепція була настільки чіткою, як її подає більшість підручників з економіки, то кінофільми типу «Майкл Клейтон» не збирали б мільйони доларів. Зрештою, цей фільм демонструє простий побічний ефект: велика сільськогосподарська компанія звинувачується у виробництві пестицидів, що потрапляють у місцеві джерела води й отруюють цілі сім’ї. У цьому випадку немає ринкових рішень проблеми: проблему становить сам ринок. Компанія, що забруднює довкілля, максимізує свій прибуток, продаючи продукцію, яка викликає рак у невинних жертв. Фермери, які не усвідомлюють (або байдужі до) забруднення, фактично винагороджують цю компанію, купуючи все більше її продукції, що буде дешевшою чи ефективнішою, ніж та, яку вироблятимуть її конкуренти, що інвестують у нетоксичність своєї продукції. Єдина відплата в цьому кіношному прикладі