Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— Випитує, каїнова душа! — скрикнув дід. — А ви не розпускайте язика. Кажіть, не знаю.

—Так він просить полічити й приставити потім, — озвалася Марійка.

—А ти, як другий раз приставатиме, кажи — забула. Бо як визнають усе, останню шкуру здеруть з нас. Ах ти ж, анахтемський син! Випитує, значить… Ах ти ж Господоньку- Боже. Не буде толку з народу, коли такі вчителі в нього. Хоч би ж уже ви були розумніші за нас. А вони й вас підминають під себе… О, горе нашому краю, горе… — скрушно хитав головою дід. Умовк, задумавшись.

Онуки теж сиділи тихо. Та ось дід звів голову, підбадьорливо сказав:

—А що, козаки й козачки, пополуднували? Нумо, до роботи, щоб ще й вечері заробити.

Отак вони й копали: від обіду до смерку, від обіду до самісінького смерку… І оточувала їх рання зелень садків, ще й не зелень, а лиш її дитинно-рожевуватий натяк. Зацвітали груші та яблуні й гаснули вже вишні, і по цих білих кронах легко можна було підрахувати фінагентові, скільки в кого «плодових дерев».

Мати ж до схід сонця, перед тим, як іти в колгосп, виривалася па город і саджала в скопане картоплю, квасолю, буряки, моркву, огірки, цибулю і часник.

Якось вони почули першу зозулю. Вона кувала десь у лузі, і фарфорова луна од її голосу розходилася над Россю, глухла коло гір. Дід Йосип пошарив по кишенях.

—A y вас нема копійки зозулі кинути? — спитав онуків.

—Пусто, — розвів руки Іван.

—От-такої, —сказав дід. — Хотів зозулі подарувати, щоб у нас гроші не переводилися. Хоч до баби біжи додому.

—То все, дідусю, забобони, каже вчитель, — озвалася Марія.

—Може й забобони для тих, у кого є гроші. А для нас, так найправдивіша правда, — сказав дід.

А зозуля кувала. Умовкала й знову починала.

—Краще полічимо, скільки літ нам жити, — запропонувала Марія. — Загадуйте, дідусю. Загадали? Ра-аз… Ну ж, ще!.. Та зозуля наче подавилася. Мовчала.

—Забобони, — махнув рукою Іван і став копати.

—Розсердилася, що не кинули їй грошей, — сказав Василько.

—Мабуть, розсердилася, — посміхнувся дід.

А то якось наскочила гроза. Спочатку стерло чорні вітряки на горах, потім і самі гори заткало сірою пеленою. Стрімкі веретена дощу мчали на Голосіївку, крупні краплі туго вдарили по мосту, і пересохле дерево аж загуло, як бубон. Малі пороснули до їхньої безверхої хати, поприлипали до теплої стіни, а дід стояв посеред городу, задерши голову, і прозора вода била його по козирку картуза, збігала по мокрій бороді на груди. Він поводив плечима, переступав босими ногами, блаженно посміхався. Збоку глядячи на нього, можна було подумати, що дід танцює. Та, може, він і справді танцював, хіба ж малим збагнути, що то значить оцей дощ у травні в таку довгу сушу…

—Тікайте вже, дідусю! — гукнув Іван. — Годі вам мокнути!

Дід Йосип пішов до них у сховок помаленьку, все поглядаючи в захмарене сиве небо. Забивало й сюди, до малих, і все ж дерев’яні стіни трохи захищали.

—Радійте, дітки, живі тепер зостанемось, — говорив дід і хрестився. — Слава тобі, Боже наш, володарю неба, землі й води, зглянувся на наше горе. Ач, як повеселіла оно озимина, ач, засіяла. Тепер піде в ріст, стрілочки скоро викине…

А злива припускала, аж бульби схоплювалися. Гримнуло десь за Россю, прогуркотіло низами. А потім ще сліпуче блиснуло, і Марійка та Гриць так і приросли до діда. Розкололося небо над їхніми головами й упало в Рось.

—Ач, як уперіщило! — засміявся дід, щоб заспокоїти малих. — А копирсни, Васильку, на грядках, глибоко промочило?

Василько найшов галузку, копнув. Суха сіра земля сипнулася з-під галузки.

—Дивіться, дідусю, там ще сухо?! — розчаровано вигукнув хлопець.

—Байдуже. Воно ще просочиться, — сказав дід.

—От би тільки хмари не розійшлися, — сказав Іван.

Василько присів, чаклував з галузкою.

—На два пальці вже промочило! — вигукнув радісно.

—Ух ти! — засміявся дід. — На два пальці. —і подивився на тоненьку Василькову руку, вимазану в мокрій землі.

—А скільки ще треба? — спитав Василько.

—Ну, хоча б отако, — виставив дід свою широку, як лопата, цупку долоню. — Щоб дощова волога зійшлася з тією, що в землі. Тоді буде діло.

—Тільки б хмари не розійшлись, — поважно говорив Іван і все поглядав у сиве небо.

—А пахне, пахне як дощиком! Дітки!.. — гладив дід Марійку й Гриця, що все тулилися до нього від грому, який вільно розгулявся над усією Россю, десь аж над Дніпром уже пробував свої баси.

—Мені хо-олодно, — пожалілась Марія. — Скоро воно кінчиться?

—Ех ти, нерозумне. Хай іде ще більший, — сказав Іван.

—А як я змерзла, — тремтіла Марія.

—І я теж, — озвався Гриць.

І Василькові було здорово, піджачок і сорочка промокли наскрізь, і дрижаки ходили йому по всьому тілу, але він терпів, поглядаючи на Івана. Дощ не попускав.

—Ну що ж. Тоді гайда додому, — сказав дід. — Давайте ривчком, ривчком!

І вони, зігнувшись, убравши голови межи плечі, побігли грузькою дорогою вниз до мосту. На мосту, на вільному просторі їх перейняв шкулький вітер і шпуйнув такою зливою, що мало не збив із ніг. Дід відстав од малих, він тільки погукував крізь дощову запону:

—Ривчком! Ривчком!

Ляпотіли босі ноги, аж міст стугонів. Ускочили в хату, як хлющі, мокрі.

— Ну, треба ж, — зустріла їх баба. — Ще лиха подостаєте. І ти, старий, не бачив хіба, що