Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

а підмінник дуже не спішить хапатися за лопату. Так що робота держиться більше на Іванові да Василькові. Але й старші вхоркуються швидко, сідають спочивати. А як сядеш, то земля тебе наче магнітом притягає. Так би сидів і сидів, удихаючи свіжий запах ріллі, роздивляючись підзеленені гори й хрестаті вітряки на горах, високі рідкі хмарки в сухому небі, відшукуючи по голосу там жайворонків. Навідувався дід, підбадьорював хлопців:

—Потомилися, козаки? Нічого, плуг від роботи тільки блищить.

—Та блищить уже, аж увіччу темніє, —скаржився Василько.

—А ти зажмурся, потім проморгайся, воно й пройде.

Бралися за лопати, як за ворога. Копали. Щеміли на долонях криваві мозолі, змикало литку на лівій нозі, яка вганяла штих у землю.

—Не стискайте так міцно держак, — учив дід. — Вільно держіть його.

—І я їм тії кажу, хіба ж вони слухають, — говорив Іван.

—Я й не стискаю наче, а пухирі набігають, — сказав Василько.

Дід підходить до Гриця й Марійки. Вони пораються окремо від старших, щоб видно було, хто скільки скопує.

—А ви чого тут лементуєте на всю Голосіївку?

—Як Грицько не підміня-ає, —скаржиться Марійка. — Усе сидить і сидить пнем, скоро мохом обросте. Кажу, візьми граблі, заскородь хоч, а вій і за вухом не веде.

—Що ти ліпиш? Я ж тільки сів!

—Ага, сів. А то стояв та за лопату держався.

—Ото весь день торгуються, — сказав Василько. — А скопали — коза ляже, всю ріллю заляже.

—А самі! Тільки те й робите, що сидите, — відрізала Марійка.

—Дай, лишень, Марійко, я поможу вам, — сказав дід, узяв лопату, оббив з неї налиплу землю, став копати. На пів-штиха земля була суха, а далі ще зберігалася волога.

Хлопці, дивлячись на діда, й собі заворушилися.

—Ану, налягай, козаки, налягай, бо пережену, — гукав дід. — Давай, ривчком, ривчком!

—Не переженете! — уже із завзяттям одмовляв Василько. Іван зберігав зовні спокій, копав, не поглядаючи ні на кого. Методично вганяв лопату в землю, вивертав брили, різкими ударами розсікав їх. Василько ж гарячкував, навалювався на роботу, скоро вхоркувався, і тоді держак лопати починав водити його, збивати з ритму, і хлопець на якусь мить стишувався, а потім з новою силою нападав на землю.

—Усе! — гукав дід. — Баста! Спочиваємо.

Кидали лопати, сідали кружкома діда. Дід виймав з кишені чотири скибочки хліба, присмаченого олійкою із сіллю. У малих аж руки тремтіли, коли вони брали хліб.

—Полуднуйте, дітки.

Яке ж було й добре! Та тільки ж мало…

—А вам?.. — спохвачувався Василько, доїдаючи скибку.

—Я пополуднував, як ішов до вас.

Скибочки тільки роздражнили апетит.

—Я такий голод відчуваю, — сказала Марія.

—О, Марійко. Це ще не голод. І боронь, Боже, вас від нього, дітки, — промовив дід.

—Дідусю, а колись теж копали отак лопатами? — спитав Василько.

—Гей, лопатами! Придумав. Орали, Васильку. Хто кіньми, хто волами.

—У колгоспі брали?

—Змолов. У колгоспі, — гмикнув Іван. — Хіба колись були колгоспи?

—Земля колись, Васильку, була людська, — сказав дід.

—Уся?

—Уся, хлопче. У кого було її мало, а в кого більше. У ледачого чи п’яниці й зовсім не було.

—А у вас було?

—Ну я ж таки не п’яниця.

—І кінь був?

—І кінь, і плуг, і борона, і віз, А потім живосилом позаганяли всіх у колгоспи. Хто коня привів, хто волів, а хто пару замашних дуль приніс у драних кишенях і безконечне босяцьке ледарство. Ну, захазяйнували. Коні передохли, воли теж. А потім і людей почали морити голодом. Бо хазяйни перевелись. Гарних розкуркулили і повивозили в тайожні сніги, а нас голодом передушили. Хто вижив, тим заправляли оті, що дулі в колгосп привели без налигача і без обротьки. Такі ж дурні та п’янички, як і оці осьо, що з фронтів поприходили. Тепер у галіфі красуються, а тоді в кожаних тожурках і з револьверами. Мабуть, увесь скот перерізали, щоб вичинити хром комісарам та ті тожурки. Ох і багато ж їх тоді ходило, барбосів!

—А револьвери в них справжні були? — спитав Василько.

—Уже ж не пукалки з бузини, — глузливо сказав Іван.

Дід тільки посміхнувся невесело.

—От здорово! — захоплено сказав Василько. — Це ж нічого не страшно з револьвером!

—Дуже здорово, аж нікуди, схитнув бородою дід Йосип. — Тільки що накриво сказав, так він тобі дуло в зуби і «контра», «гад», «враг народа», «кулацька морда».

—Враг народа — кулацька морда. Ха-ха-ха! — засміявся Гриць.

— От тобі й ха-ха. Заявить такий тожурник чи й сам арештує, і хана людині. Так що дивись, Васильку. Чуєш, що хтось дурне балака, а ти його не бери в голову. І з тими, що таке балакають, не сідай поруч, одійди від гріха подалі, а то загребуть з усіма, коли дочуються. Я Іванові дуже й не приказую, він поспати любить. А ти до всього прислухаєшся, все до душі береш. Бачиш, батька вашого схопили нізащо. І не балакав наче, так хтось набалакало на нього. А балакатимеш? Та на махорку тебе перетруть. А є такі людці, що навмисно спитують ума, а тоді доносять, куди треба.

—Приставляють? — спитав Василько.

—Це все вчитель вас так учить?

—Авжеж не хто, — споважна сказав Іван. — Усе розпитує то в одного, то в другого: скільки у вас дома курей, качок? Чи є порося? Скільки плодових