Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

— У тебе вставна щелепа? — спитала вона.

З її вуст це звучало не образливо, а як уточнення ситуації для визначення подальшої моделі поведінки.

— Так, — сказав я.

Так, у мене вставна щелепа, тому я активно не всмоктуюся в губи і широко не відкриваю рота, аби випадково не загубити зуби.

— Тобі неприємно? — спитав я.

— Навпаки, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ по-діловому. — У людей, що носять протези, не смердить із рота. Все набагато гігієнічніше. А мені з зубами пощастило, — вона відкрила широко рота. — Жодної пломби. Це мені від бабусі така щелепа дісталася. Просто повезло. Зате у мене маса інших проблем зі здоров’ям. Ти ще переконаєшся.

Я ще переконаюся? Це сказано багатозначно. Значить, «далі буде?»…

Був ранок. Хтось подзвонив у двері. Дивно. Хто б це міг бути? У нас унизу сидить охоронець, і якщо хтось приходить без попередження, мені телефонують і питають — пускати такого-то чи ні?

Я заінтриговано підійшов до дверей (у мене навіть вічка немає), відчиняю, а там… БЛОНДИНКА.

— Прівєт!

— Прівєт! — її ж тоном відповідаю я.

— Ти сам?

— Сам.

— Зайшла по-сусідськи, ти обіцяв показати мені свої картини.

Ми вже на «ти»? Я щось їй обіцяв?

Я стояв у ступорі.

— Можна зайти?

— Так, проходь…те!

— Ми так довго живемо в одному будинку, але досі не раззнакомилися… — торохтіла вона. — Взагалі я із маленького городка. А у нас там обичай дружити з сусідами. А у вас — ні. Странно однако. Сусіди — це ж святе! Случилось шо, куди бігти — до сусідів! Правда?

— Правда, — сказав я. — У нас теж так колись було. Було… — зітхнув я.

Вона стояла переді мною в рожевих треніках і рожевій майці.

— Ти мнє нравішся! — поплескала вона мене по плечу.

«Я її боюся!» — подумав я.

У мене в холодильнику стояло кілька пляшок шампанського, я запропонував випити.

Вона, вмощуючись на дивані (це не твій диван, це диван ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, — все кричало в мені), махнула мені недбало, мовляв, неси!

Чомусь не до речі згадався ДЯДЬ-ОСЯ. Коли до нього, а точніше, в нашу комунальну квартиру завалили розгнівані родичі померлого, якого ховали в труні з двома прокрученими дірками для ніг, бо труни такого велетенського розміру у ДЯДЬ-ОСИНОМУ похоронному бюро «Спи спокойно, товарищ» не було, він забіг до нашої з БАЛБЄСОМ кімнати з тремтячими руками і вигуками «Шо мнє дєлать?! Шо мнє дєлать?!» Коли мрець лежав у залі для прощання, ДЯДЬ-ОСИНІ підлеглі замаскували цю нестиковочку віночками із штучних квітів. Потім виникла проблема: куди подіти ноги, коли труну закриють і винесуть до катафалка. ДЯДЬ-ОСЯ викрутився із ситуації, виперши сторопілих родичів із зали прощання в автобус, що їхав на кладовище, і наказав водію рухатися без катафалка. Труну ж запхали в катафалк і відправили на кладовище. Будучи атеїстом, а, може, ще й іудеєм, ДЯДЬ-ОСЯ не побоявся перехрестити катафалк. Не знаю, на що сподівався ДЯДЬ-ОСЯ, мабуть, на те, що похорони відбудуться в далекому селі — на батьківщині померлого, з якого ніхто не захоче повертатися, щоб з’ясовувати стосунки.

Катафалк приїхав у те далеке село, і коли односельчани померлого відкрили борти ГАЗу і побачили «картіну Рєпіна», почалася масова істерика. Довелося «прикрашати» труну, повісивши на ноги покійника, які стирчали із неї, вінки. Коли труну несли, віночки мирно погойдувалися, що спровокувало другу хвилю істерики у тих, хто прийшов прощатися з небіжчиком.

За законом підлості, комічність ситуації посилювалася ще й тим, що у померлого в селі було прізвисько НОГИ В РУКИ. Коли він ще був парторгом колгоспу, то любив повторювати цю фразу, дурноголово ганяючи безпартійних по ланах і фермах для виконання його безглуздих забаганок. Колгоспна громада села дружно зненавиділа парторга і перехрестилася великим православним хрестом, майже до підлоги, коли його забрали в райком. Тепер його привезли в село ногами вперед, і НОГИ В РУКИ перетворився на НОГИ В ВІНКИ.

Похорон закінчився тим, що родичі померлого мало не набили пику водієві катафалка, який взагалі ні про що не здогадувався (ДЯДЬ-ОСЯ про це подбав), але колгоспна громада, з вдячності до справедливої розплати за всі їхні тяжкі страждання під гнітючим ярмом НОГИ В РУКИ і за організацію неповторного видовища, захистила водія катафалка від розправи родичів небіжчика, більше того, напоїли його, нагодували і ще три дні не відпускали зі своїх вдячних обіймів.

Проте родичі вирішили помститися ДЯДЬ-ОСІ, тому знайшли його в нашій комуналці. ДЯДЬ-ОСЯ бігав по квартирі з зойками «Шо мнє дєлать? Шо мнє дєлать?». Тим часом спокійна ДОРАРОНОВНА спитала БАБШУР: «Дє твоя заначка?», і та витягла із шифоньєра велику довгу сулію з мутною самогонкою. Конфлікт було згладжено. Обличчя ДЯДЬ-ОСІ не постраждало.

Ось і я з молоточками у мозку, що відбивали «Шо мнє дєлать?», відкрив тремтячими руками холодильник, вийняв шампанське і відкоркував його.

БЛОНДИНКА невимушено хильнула, схвально кивнула головою «Отлічно!» і відразу приступила до справи:

— Картіни продаються?

Господи, як давно я не чув цього магічного запитання!

— Так! — із надією в голосі пробелькотів я.

— Ця, ця і ця, — ткнула вона пальцями на три великі полотна, що стояли під стінкою.

— Тисяча евро, — тихо, майже нечутно сказав я, боячись, що зараз вона мене пошле під три чорти.

— Значить, умісті — три? — порахувала БЛОНДИНКА.

Взагалі-то я мав на увазі тисячу євро за три картини. Але й така ціна мене цілком влаштовувала. Я збадьорився.

— Тут аванс дві тисячі, — недбало сказала вона. — Завтра занесу ще одну.

У мене побігли мурашки по