Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

— Тьху ти, здалося… Уже сам із собою розмовляю. Моя дружина права: слід відпочити кілька днів…

— Чом би тобі не почати відпочивати прямо зараз?

— Так, дійсно, чому ні? — промовив чоловік. Він кинув граблі, розвернувся й пішов до найближчої доріжки.

— Добрий де… Гей! — відстрибнув Пітер, уникаючи зіткнення. — Ти бачила, Кристаль? Якби я не ухилився, він би пройшовся по мені, як по бульвару!

— Атож, він людина серйозна, — усміхнулася дівчинка. — Ти саме вчасно: іди сюди й підсади мене.

— Заходь, Дугласе, сідай.

Вони знаходилися в кабінеті дядька Кена, оздобленому офісними меблями 1950-х років. На видному місці стояла містка шафа, здавалося, безладно заповнена старими й новими книгами. На стінах висіли картини з автографами відомих художників. Дуглас пізнав манеру й підпис Квентіна Блейка.

— Дугласе, у тебе дещо засмучений вигляд. Ти й цієї ночі спав погано?

— Так, дядьку. Іще один безглуздий кошмар. Можливо, це пов’язано з переїздом, але я впевнений, що все скоро минеться.

— Значить, ти шукаєш згадки про Ангуса Скрімма? — запитав дядько Кен.

— Так, я допомагаю Пітеру… — відповів хлопець.

— Послухай, Дугласе. Ти можеш зробити мені послугу?

— Ну звичайно, дядьку. Якщо це в моїх силах, то із задоволенням.

— Я прошу тебе припинити збирати таку інформацію. Не знаю, навіщо це потрібно Пітеру, але тобі явно не принесе нічого хорошого.

Дуглас помовчав трохи, потім запитав:

— Дядьку, ти теж входив до загону Невидимих, чи не так?

Кен здивовано втупився в племінника.

— Хто тобі про це сказав?

— Пітер. Він каже, що Кристаль, перед тим, як зникнути, розповіла йому багато історій про пригоди Невидимих. Ви були дійсно сильні!

— Так, це було колись у моєму житті, але загуло. Загін підлітків, яких і зараз багато, нічого серйозного…

— Не прибіднюйся, Кене! Прикметник «сильні», мені здається, — саме те для характеристики Невидимих, — почулося з дверей.

Дуглас оглянувся й побачив високого брюнета з веселим, але пильним поглядом.

Чоловік був одягнений в елегантний темно-сірий костюм із дорогої тканини, з переливчастою шовковою краваткою.

— Дамоне! — вигукнув дядько Кен, вибігаючи з-за письмового столу йому назустріч.

Двоє чоловіків міцно обійнялися, весело сміючись. Дуглас був приголомшений: той самий Дамон Найт, ватажок Невидимих! Оце так! Хлопчик не знав, коли зможе розповісти про це Пітеру й Кристаль, тому вирішив запам’ятати якомога більше деталей.

Дядько та його друг були приблизно одного віку, проте Дамон виглядав років на десять молодшим.

— Дамоне, ти повернувся, нарешті! — сказав дядько Кен.

— Ну, «повернувся» — це дуже сильно сказано. Вважатимемо, що я вирішив вас навідати. Та й потім, ось уже більше тижня, як Грета невпинно бомбардує повідомленнями мої пошту і факс. Урешті-решт я зрозумів, що коли не прищу сам, мене сюди привезуть насильно, — засміявся Дамон, знову обіймаючи друга. — Ні, серйозно, я дійсно радий тебе бачити.

— М-м-м, дядьку, я, напевно, піду, — пробурмотів Дуглас, почервонівши до коренів волосся.

— О, вибач, Дугласе. Дамоне, я можу познайомити тебе зі своїм племінником?

Приїжджий і Дуглас зустрілися поглядами, і на якийсь момент Дуглас застиг із роззявленим ротом, ніби побачив привида. Але хлопчик швидко опанував себе та посміхнувся, вирішивши, що йому здалося.

— Так, значить, ти — небіж Кена? — запитав Дамон, подаючи руку. — Дуже радий познайомитися! Приходь у гості в мій старий будинок над Бухтою, я тобі багато чого розповім про те, ким був колись твій дядько.

— Спасибі. Велике спасибі, — пробурмотів Дуглас, червоніючи ще більше. І вибіг із кабінету.

— Здається, бойовий хлопець, — сказав Дамон.

— Так, бойовий. Навіть дуже…

Дамон сів на стілець перед письмовим столом Кена, а той влаштувався з іншого боку.

На якийсь час запала тиша, що дихала спогадами. Ось вони тут, двоє старих товаришів, колись нерозлучні, рівні, хоч і різні. Дамону подобалося керувати, Кен вважав за краще триматися в тіні; але потім, коли ніхто не бачив, перший завжди питав думку другого. Кен хотів побігти? Дамон уже біг, але незабаром зупинявся й чекав на товариша, тому що вважав це за правило. Але в усякому разі, як згадував Кендред Хелловей, в юнацькому суперництві його друг завжди залишався першим. А в житті?

— Що, Кене, — почав Дамон, — ти завжди тут, у своїй бібліотеці, га?

Дядько Кен повернувся до реальності.

— А що вдієш, Дамоне. Кожен із нас зробив свій вибір. У цій бібліотеці весь мій світ, ти знаєш.

Його товариш посміхнувся.

— Я знаю, Кене, вибач. Ніяк не можу звикнути до факту, що така людина, як ти, може задовольнитися життям у маленькому містечку. За інших я спокійний, і навіть маю сказати, що вони дуже непогано влаштувалися. Окрім Грети: вона, наскільки можу судити, продовжує вкладати капітал не туди. Хіромантія — те ще заняття!

Дядько Кен посміхнувся, але нічого не сказав.

— Ми разом із тобою, Кене, можемо гори зрушити… могли б, якби ти… Я маю на увазі не лише мої шахти в Південній Африці.

— Я тобі вже казав, Дамоне. Мене це не цікавить. Для мене весь світ тут, — він окреслив рукою коло, маючи на увазі бібліотеку та старі меблі 1950-х років.

Вони знову довго дивилися один одному в очі, думаючи про речі, про які слід би було поговорити, і про речі, про які вже сказано дуже багато разів.

Нарешті Дамон посміхнувся.

— Перейдемо до справи.