Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

— Захопливо, як завжди, Лідіє. У тебе все нормально?

— Так, Кене, не відриватиму тебе. Я тільки хотіла передати привіт від твого племінника.

— О, ви вже познайомилися?

— Він зараз у кімнаті періодики. Такий самий цікавий, як і його дядько!

— І не кажи. Думаєш, йому потрібна допомога? — спитав, сподіваючись, що відповіддю буде тверде ні.

— Навряд чи: я йому вже видала всі необхідні матеріали.

— Молодець, Лідіє.

— Не розумію тільки, чому він так цікавиться тим старим мером…

— Старим мером? — здивовано повторив Кендред Хелловей, уперше відірвавши свій погляд від артистів.

— Так, Ангусом Скріммом, — пам’ятаєш, ми тоді були ще дітьми?

— Давай, Пітере, нам слід ворушитися, — захвилювався Дуглас, — а то ось-ось нас помітить мій дядько!

Уже більше години хлопчики в напівтемряві кімнати прокручували стрічку проектора, вивчаючи сторінки випусків місцевої газети за 1938 рік. Вони знайшли багато статей про зниклих дітей і про публічні ініціативи мера Ангуса Скрімма, але нічого незвичайного поки виявлено не було.

— Спокійно, Дугу. Імовірно, ми дуже ретельно все переглядаємо.

— Добре, хай ти маєш рацію, Піте. Але як тоді точно знайти період, коли були зроблені записи мого дядька? Якщо ми хочемо знайти хоч яку-небудь згадку про те, що трапилося після сумнозвісної ночі, коли Невидимі напали на Скрімма, а головне, куди подівся Malartium…

— Привіт, хлопці. Приємно вас знову бачити, — привітав їх прямо з порога маленької кімнати періодики якийсь блондин. Підійшовши ближче, він зняв сонцезахисні окуляри й повісив на спинку стільця свою темну куртку з безліччю кишень. Чоловік повернувся до світла, і друзі пізнали його. Він підходив до Пітера, коли пожежники якраз зняли Ленса з башти ратуші. Дуглас запитав себе, чи міг він почути їхню розмову.

— Я вже якийсь час за вами спостерігаю і сподіваюся, що не перешкоджу, — пояснив Роберт Кершо, Нишпорка, з обличчя якого не сходила одна й та сама доброзичлива усмішка. — Я теж хотів опрацювати старі газети, але коли прийшов сюди, мені сказали, що кімната зайнята… Вам це задано на канікули?

— Саме так, — відповів Дуглас із такою ж приємною усмішкою. — Ми вчимося в одній школі й раніше на канікулах жодної книжки навіть у руках не тримали, а цьогоріч вирішили взятися за розум. А ви з Бухти, якщо не помиляюся?

— О, не інакше мій майбутній колега! Ні, не з Бухти. Я журналіст Роберт Кершо, — відповів чоловік, простягаючи руку.

— Будемо знайомі, його звуть Пітер Пікі, — сказав Дуглас, потискаючи руку журналіста.

— А його — Дуглас Маклеод, — не залишився у боргу Пітер.

— Я працюю в туристичному журналі, — продовжував Нишпорка, — і готую статтю про ваше прекрасне місто… Ага, бачу, ви збираєте матеріал про когось із колишніх мерів.

— Ангус Скрімм був мером за часів юності мого дядька, — відгукнувся Дуглас, — і дядько постійно про нього говорить… Ми вас не затримуємо?

— Так-так, звичайно. Перепрошую. Ми, журналісти, мимоволі сунемо ніс у чужі справи. Професійне захворювання, так би мовити… Ну, до побачення, — закінчив чоловік, беручи свою куртку.

— До побачення, — хором відповіли Дуглас і Пітер.

Журналіст пішов до дверей, але дорогою раптом задумався й зупинився.

— Я чув, що кілька днів тому загубилася одна дівчинка… — заговорив він знову, — якась Кристаль Купер. Ви що-небудь знаєте про неї?

— Якби ми знали, то повідомили б до поліції, хіба ні? — відповів Пітер.

— Звичайно, звичайно. Тільки я розпитав у школі, і виявилось, що ти, Пітере, вчишся з нею в одному класі, — сказав Роберт Кершо, звіряючись за записником. — Дивна річ, ніяк не можу знайти, куди я записав твоє ім’я, Дугласе…

— Привіт, Дугу! Привіт, Пітере! — привітався дядько Кен, входячи в кімнату. — Чим можу допомогти? — додав, оглядаючи незнайомця.

— Мене звуть Кершо. Роберт Кершо, я журналіст. Ми перекинулися кількома словами, і я вже йду, — відповів Нишпорка, іще ширше розтягуючи свою й без того широку усмішку. Дуглас про себе здивувався, як у нього досі губи не заболіли.

— У такому разі не затримуватиму вас, мені треба поговорити з племінником.

— Радий був познайомитись, — попрощався Роберт Кершо, йдучи до виходу.

— Бувай, Дугласе: іще зустрінемось, — сказав Пітер, теж прощаючись. — До побачення, пане Хелловею. — Запахло смаженим, — подумав він, виходячи з бібліотеки.

Хлопець сподівався побачити журналіста на вулиці, але того й сліду там не було. Кершо розчинився в повітрі майже так само швидко, як туман у Туманній Бухті під першими променями вранішнього сонця.

Кристаль спостерігала за тим, що відбувається в кімнаті періодики через вікно й зараз намагалася дістатися до підвіконня поверхом вище, де знаходився кабінет Кендреда Хелловея. «Цікаво, що йому хоче сказати дядько», — подумала вона. Дівчинці вдалося стати лівою ногою в тріщину між двома цеглинами в стіні та просунутись на кілька сантиметрів, але до мети залишалося ще метра півтора. «Гм, тут би мені стало в пригоді вміння літати на мітлі…»

— Гей, чи не ти — онука Сьюзан Купер? — промовив чоловічий голос десь унизу. Це був двірник, що працював у саду при бібліотеці. — Не знаєш, що поліція тебе скрізь шукає? Куди лізеш по стіні, як павук?

Кристаль зістрибнула в траву. Подивилася в очі двірникові й запитала:

— Ви ще не наводили лад у цій частині саду?

— А в чому річ? Я… — двірник замовк, його очі почали поволі заплющуватися, поки не стали напівприкритими, ніби він задрімав. — Я… так, я вже навів тут лад… І тепер що я тут роблю?

— А я не та дівчинка, яку шукає поліція, мене взагалі немає, перед