Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

нього повернутися, якби йому якимось неймовірним чином вдалося зламати чи подолати закляття Міранди.

— Між іншим, — задумливо мовила Пейдж, — не будучи відьмою, Міранда добре знала свою справу. Закляття, обране нею для знешкодження Вільяма, є дуже давнім. Його витоки ще в єгипетському міфі про Ісіду та Осіріса.

— Ого! — вигукнула Пайпер. — Куди там нашим закляттям!

— Це дійсно так, — сказала Фібі й почала рахувати, загинаючи пальці: — По-перше, маємо смерть Осіріса. Ревнивий суперник убив його, а потім порізав на маленькі шматочки.

— Котрі, — утрутилася у розповідь Пейдж, — він порозкидав по всіх усюдах. Я навіть здогадуюся, як це звучало у заклятті Міранди: «На всі чотири сторони». Але повернімося до самого міфу. По смерті Осіріса його дружина Ісіда присвячує все своє життя пошукам Осіріса, тобто… його шматочків.

— А коли їй вдалося-таки їх позбирати, — продовжила Фібі, — вона зробила те, чого не спромоглася зробити вся королівська рать — зібрати докупи Упади-Розбитька.[4] Вона зібрала Осіріса докупи.

— І тієї миті Осіріс вчинив так, як вчинив би будь-який хлопець, якого вбили, розрізали на шматочки і розкидали на всі чотири сторони, — сказала Пайпер. — Він помстився усім тим, хто позбиткувався з нього. Тож Міранда сильно ризикувала, еге ж? Бо скористалася закляттям, яке містило в собі небезпеку помсти.

— Безсумнівно, вона була впевнена, що до цього ніколи не дійде, — сказала Фібі. — І якби Ізабеллі не забракло духу, цього дійсно ніколи б не сталося. Але, вочевидь, убити Вільяма та розкидати шматки його тіла на всі чотири сторони — то було для неї занадто.

— Тож вона лишила можливість — хоча й дуже сумнівну, — що одного дня Вільям вивільниться з портрета і возз’єднається зі своїм тілом, — підсумувала Пайпер. — Але саме це, як ми тепер знаємо, і сталося.

— Коли ми з Пейдж знайшли у «Книзі таїнств» підтвердження існування закляття, я розпитала кількох своїх колег у газеті, які знали подробиці реставраційних робіт у Будинку з фресками. Ці роботи тривали кілька місяців, але портрет Вільяма виявили зовсім недавно, точніше — приблизно місяць тому.

— Приблизно тоді ж і почалися вбивства, — зазначила Пейдж.

— Саме так, — підтвердила Фібі. — Безперечно: ми маємо справу з Вільямом Ланкастером. Коли реставратори зняли шар фарби, яка ховала портрет, вони вивільнили його дух. І тепер, вочевидь, він намагається якомога швидше відновити своє тіло.

— Боюсь, що саме так воно і є, — мовила Пайпер. — Я збиралася вам про це розповісти. — І вона швидко переповіла сестрам свою розмову з Даррілом Морісом.

— Убивця відрізає частини тіла? — вигукнула Пейдж, коли Пайпер закінчила свою розповідь. — О Господи, який жах! Краще б ти про це не розповідала.

— І не тільки будь-які частини тіла, — вела далі Пайпер. — А частини тіла, що мають ритуальне значення. Навіть поліція помітила цю особливість. І це — основна причина того, що вони приховують від публіки фактичні обставини вбивств. Перші чотири жертви втратили — по черзі — очі, вуха, язик і ніс. А останній жертві, завсіднику нашого клубу, убивця відрубав руки.

— Зрозуміло! — вигукнула Фібі, різко випростувавшись у кріслі. — О Боже милостивий! Б’юся об заклад, він не просто полює за трофеями. Схоже, що він… — голос її затремтів.

— Так — він їх пожирає, — сказала Пайпер те, що не змогла вимовити Фібі. — До мене це дійшло майже відразу, хоча я і не сказала цього Даррілу. Убивця не зберігає частини тіла, які відрізає. Він їх споживає за ритуалом. І це — основна причина цих вбивств.

Вона зробила паузу і глибоко вдихнула.

— Вільям Ланкастер намагається відновити своє тіло, з якого його вигнали понад вісімдесят років тому.

Розділ 12

— Навіть сказати важко — як я жалкую, що мені все це довелося вислухати, — мовила Пейдж, затуляючи обличчя руками.

— Не треба жалкувати, — відказала їй Пайпер. — Я певна, що ми всі зараз відчуваємо одне й те саме — огиду і жах.

— Так, можеш внести до мого списку і жах, — погодилася Фібі. — Ми мусимо знайти цього негідника і знешкодити. Погодьтеся, ми зустрілися з Люсіль днів зо два тому — не більше. І якщо розглядати ситуацію під цим кутом, то наше розслідування просувається досить швидко. Але вбивства тривають вже понад місяць. Ми маємо розшукати Вільяма і зупинити його. І цього разу — назавжди.

— Краще не скажеш, — погодилася Пайпер. — Але ж як — ось у чім проблема.

— Хвилиночку, стривайте, — утрутилася Пейдж. Вона зіскочила з кушетки і зосереджено заходила по кімнаті. — Давайте дійсно трохи подумаємо над «як». Наприклад, як суб’єкт, якому вже за сто, примудряється подолати дужих людей? Це по-перше. Бо, як сказала Пайпер, вони з Даррілом дійшли висновку, що всі жертви вбивці були людьми фізично сильними!

— Напевне, саме тому він… е-е-е… пожирає їх, еге ж? Щоб увібрати в себе їхні властивості, щоб їхня сила стала його силою. Якщо це магія, то дуже давня, навіть доісторична. Але все ж таки — як він примудряється їх убивати?

— А може, він не сам їх убиває, — припустила Фібі. — Може, це за нього робить хтось інший. Вільям Ланкастер завжди мав спільника. Пам’ятаєте Донована Хоуторна?

— Тільки не кажи, що думаєш, ніби він теж живий! — зойкнула Пейдж.

— Пейдж, люба, — звернулася до неї Пайпер і заспокійливо похлопала біля себе по кушетці. — Ходи сюди і сідай біля мене. Якщо ми почнемо впадати в істерику, то далеко наше розслідування не просунеться.

— Я не впадаю в істерику, — заперечила Пейдж і, зітхнувши, всілася на кушетку поруч із Пайпер. — Але, чесно кажучи, почуваюся ошелешеною і розгубленою. Мені починає здаватися, що все було б набагато простіше, якби ми мали справу зі звичайним бісом. Може, це не надто приємна публіка, але з ними принаймні знаєш, як поводитися. Вони досить прямолінійні.

— Може, цей випадок теж є досить простим, якщо розглядати тільки голі факти, — зауважила Фібі.

Раптом вона подивилася на них широко розкритими очима. — Невже я дійсно це сказала? Оце так обмовка — чисто за Фройдом.

— Утім, твоя обмовка — просто в ціль, — підтримала її Пайпер. — У всій цій ситуації було стільки несподіваних обставин та крутих поворотів, що легко забути про те, що розпочалася вона, власне, з головних людських емоцій.

— Саме так, — жваво погодилась Фібі. — І, на мою думку, саме тоді, коли зосередимося на цих головних емоціях, ми зможемо розв’язати проблему. Наскільки я розумію, тут усі емоції зводяться до трьох. Це — кохання, ревнощі й бажання помститися.

— Мабуть, до них слід додати ще й ненависть, —