Люко Дашвар - Село не люди

ти на курорті вилежуєшся. А тебе, значить, порізали…

— Порізали… Оце півжінки від мене й лишилося.

— Підемо, підемо, Раєчко. Не гніви Бога, не тривож душу синову…

Слаба Ничипориха підперла Раїсу і потягла з хати. На порозі Роман жінку підхопив, до столу довів.

Незнайомці сиділи в кінці столу, зиркали на всі боки й лякалися. Дядько Степан підвівся, чарку в руці красиво підняв:

— Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра.

Випив, перехрестився, за борщ узявся.

— Упокой… Упокой… — зашелестіло над столом.

Мамка Катерину гукнула:

— Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко.

— Хай дівчата збирають, а я помию, — донька їй.

— Та не барися, — мамка каже.

Шанівці борщ поїли, тихо сидять — другої страви чекають. Катерина тарілки миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. І — на стіл.

Чарки підняли вдруге:

— Упокой… Олександра… Хай буде йому земля пухом.

Після картоплі з м'ясом третю налили.

— Упокой…

Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному — до Романа з Раїсою.

— Хай Сашкові буде земля пухом. Хай… — І з двору. Катерина — серед них, очі долу.

— Вічна пам'ять… — І тікати.

Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють, недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною.

Раїса підвелася. Баби каструлі покидали — та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила:

— Посидь, голубонько. Ми все зробимо…

Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:

— Не хочу жити…

А та їй:

— От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити…

Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.

Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених.

— Оце — люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. — Ігор, Денис, — відрекомендувалися вчені.

Татко гикнув:

— Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.

Степан розцвів.

— Аби не похорон, я б заспівав…

Тамарчин Федько втрутився:

— А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив:

— Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми…

— Не ви, а ми, — виметикував Федір. — Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.

— Ми спочатку хотіли кімнату знайти, — нагадав Степанові Денис.

— А йдіть до Ничипорихи, — придумав Федір.

— Може, в неї запитаємо? — запропонував Ігор.

— А що її питати? — здивувався татко.

— Ні, ми так не можемо, — підтримав друга Денис.

— Не можете? От чудасія! — ще більше здивувався татко. — То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.

Мамка йшла вулицею за Ничипорихою — аж гнулася від каструль, повних недоїдків.

— Свиням однаково, — бубоніла баба. — їм — хоч кожен день похорон… Аби їсти.

— Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, — мамка їй.

— Куди це ти так поспішаєш?

— Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, — мамка каже. — Ще нап'ється, зараза.

Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла — нема нікого! А баба слідом.

— Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.

***

Степан накинув ремені акордеона на плечі…

— Українська народна пісня «Гандзя», — прошепотів урочисто.

Денис кашлянув.

— Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…

Товариство задумалося.

— «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… — посипалося.

— Знаємо, знаємо, — розгублено усміхався Денис. — Ці пісні всі знають…

Аж чують — хтось із-за комбайну:

— Через село гусак летів,

А мене кожен хлопець хтів.

Через село на долину,

Пусти, мамо, бо я згину…

Денис підскочив.

— Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:

— То жінка моя! Дарина… І гукає:

— Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.

Мамка підійшла. — І чого у траві сидіти?

— Нам би кімнату найняти, — Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.

— А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? — мамка каже.

— Так теє… — татко, а Ігор поспіхом:

— Ми заплатимо.

— Оце діло, — татко каже. — Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.

Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:

— А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.

— Ти ж казала, лікарем буде, — буркнув татко.

Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима — чорне провалля льоху, на дні його — Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій — зім'ятий папірець…

Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.

— Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.

— Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.

— Романе, — чує. — Я тут подумав…

Підняв голову — Залусківський стоїть.

— Вип'ємо? — Роман питає.

— Давай.

Роман приніс пляшку, дві стопки.

— Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився.

— Спасибі тобі… — Роман каже.

— Та ти що!

— Льонька казав, ти дощок дав.

— Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи рукавом. — І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…

— Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. — Жінка он виє, а я — не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.

Дихати не можу…

— Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут подумав… Отак сидіти будеш — пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.

— Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…

— Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти?

— Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.

— Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму — хащі.

— Не тре' мені того поля.

— То продай.

— Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. — Ішов би на копу, — все про одне Залусківський. — Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба.

— От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Інших шукай…

Катерина з Людкою після