Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фантастика » Намір! 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Намір!" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Фантастика / Сучасна проза / Бойовики.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 61
Перейти на сторінку:
всередині магазину, підлога викладена гарним сірим кахлем. На сірих, уже іншого відтінку, ніж кахля, стінах – великі художні фотографії міста Львова. Я впізнаю майже всі місця. В інтер’єрі магазину переважають два кольори – сірий і червоний. Гарно. Легкий хміль у голові, але загалом ясність, піднесеність.

– люди, багато людей. Мені починає ставати погано, тому що я розумію, що знаю про кожну людину все, я знову бачу гладь їхньої пам’яті, знову просковзує глибина. Надто багато людей, занадто багато відчуттів, мною колотить

Кинуло в холодний піт. Протер обличчя руками. Надворі споночіло, а мені стало ще гірше. Відчуття – як при отруєнні. Трясуться м’язи на ногах, тримаюсь дуже невпевнено. Пробував подихати глибоко, як на уроці фізкультури, але стало так страшно, що присів посеред подвір’я і тільки й зміг, що видавити жалюгідне: «Мамочка!». Щось різонуло мене в животі, й на секунду в очах потемніло.

«Ну все, – похолов я. – Зараз буду відкидати копита».

Скрутило кишки, і я, ледь не всираючись, підтюпцем побіг у туалет, одночасно сміючись і розмазуючи по обличчю сльози. Ледве встиг спустити штани, присів, спостерігаючи, як віддаляється світ.

Воно наближається. Важким клубком у горло встрягло серце. Бляха, я ж умираю!

Раптово усвідомлюю, що рахунок пішов не на хвилини – на секунди. Зісудомлений кишковими спазмами, думаю: «Невже я помру так просто? Прямо в уборній, засидженій мухами? Невже я помру, випускаючи з себе струмину рідкого калу, рідкого тому, що я переїв зелених яблук, які гриз, ніскільки не підозрюючи, що наступного дня, видрискуючи їх із нутра, я ВМИРАТИМУ?» НЕВЖЕ Я ПОМРУ ПРОСТО ТАК?

Я сиджу зі спущеними штанями на очку, і вже навіть не маю сили прикрити дверку до уборної, мною теліпає в пропасниці, з тіла виливається смердюча інфекційна юха, а я не можу повірити в те, що я помираю просто так, просто так – без попереджень, без прикрас, чому мені ніхто не сказав, що я подохну в засраній уборній, із теплим лайном на сідницях, без найменшого достоїнства, чому не попередили, суки, що все скінчиться так швидко? Чому не сказали, що смерть – це так брудно, не в сяйві та славі, а серед гівна і сцяків? Чому змовчали, тату й мамо?

Холод входить у тіло. Я не можу зробити наступного вдиху. Ноги брикаються, – дайте дихнути, – я валюся на діл, тіло спазмує, не маю, чим наповнити легені, – втягую повітря, а воно паперове, – дайте дихнути, фашисти… В темряві біліють мащені вапном дерева, але я не знаходжу у них ні співчуття, ні підтримки,

ну ще хоч ковток

Розділ VI

У «Відкритому кафе». Гагарін

1

– Забув, як дихати? – каже якийсь чоловік.

Я синію. Рухаю ротом, як та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.

– Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! – чоловік масує мені задубілі м’язи на шиї. Я стою мостом на потилиці та п’ятках, руки стирчать покорченими пальцями.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. РАЗ! ДВА! Гарячі хвилі прокочуються по тілу, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною. Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

– Ну як? Згадав?

Навіть не вдумавшись, мотаю заперечно головою. Із запізненням до мене доходить зміст запитання: “чи я згадав, хто я?”

– Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

– Пам’ятаю. Ти – Юра.

– А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

– Не пам’ятаю.

– Постарайся.

– Не пам’ятаю. О боже, я не пам’ятаю…

– Тихо-тихо, лежи, – Юра вкладує мене на підлогу. – Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки. І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

– Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри.

– Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось показав мені, і я впав із табуретки.

Юра усміхається.

– Де ми зараз?

– У Львові. У “Відкритому кафе”.

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Ми й перед тим курили чимало: на квадратному червоному столі стояла переповнена фільтрами попільничка. Грала спокійна музика, певне то був Стінґ. Юра мовчав. У мене в голові фонила тиша.

– Відпочинь трохи. Віднови в пам’яті послідовність подій, – порадив Гагарін. – Це тебе збере. А далі я тобі дещо покажу.

Я кивнув. Жар тіла потроху минав, я починав заспокоюватись. Нікотиновий дим мовби придавав мені форми. Я спробував заглибитись у спогади. З чого почати? Напевне, з того, яким чином я потрапив у “Відкрите”.

Як підказувала пам’ять, приїхавши того літа до Львова, я відразу досяг цілі, – а я шукав роботу. На мене чекало тепле містечко у книгарні-кафе, яка мала відкритися із дня на день. Новітній заклад зареєстрував себе як ПП «Відкрите». Його назва вмотивована була тим, що «Відкрите кафе» виявилось чи не єдиною кафешкою (а книгарнею точно єдиною), яка працювала в режимі нон-стоп.

У кафе, споміж іншого персоналу, я познайомився з Юрком, a.k.a DJ GAGARIN . Тоді ж з’явилася та дівчина, з ім’ям, прости господи, як у сні п’яного лемка. Розкажу про неї.

2

Я помітив її ще на відкритті кафе, то був початок червня 2003-го.

Послідовність моїх реакцій на побачене була наступною. Спершу – миттєве виділення її постаті з натовпу та безперечний інтерес до чогось непересічного і яскравого. Це була досить висока, струнка дівчина, одягнута у широку плісову спідницю на підтяжках та якусь легковажну маєчку. На шиї вона мала важкий разок намиста в народному стилі, яке видалося мені смішним і недоречним. Дівуля ходила поміж гостей і фільмувала все на цифрову камеру.

Раптом інтуїтивно здогадався, що насправді вона вдягнута винятково модно (хоча раніше я до шмоток, тим більше дівчачих, надто пильно не приглядався). А тут відразу було видно, що за таким недбальством та

1 ... 21 22 23 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Намір!», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Намір!"