Анджей Сапковський - Lux perpetua

Рейневан знав, про що йдеться. Дірка в блокаді, якою користувалися купці, існувала ще й завдяки вмілій політиці цешинського князя Болеслава, який захищав своє князівство тим, що з гуситами не задирався і їхніх обозів не зачіпав. Цілком іншу політику провадили вдова княгиня Гелена, що мала резиденцію в Пщині, та її син, ратиборський князь Миколай. Вони не пропускали жодної нагоди залити гуситам сала за комір, хоч би і в чужих володіннях.

— Немало вже наших, — вів далі Куропатва, — згнило у пщинських льохах чи залишило голови на пласі. Та й ми, як нас взяли, думали, що й нам на риштуванні[30] кінець писаний. Уже-сьмо душу Богові ввіряли, я, пан Якуб і пан Клеменс… Але-сьмо не висиділи в темниці навіть тижня. Повезли нас до Ратибора, видали оцим іншим, біс їх знає, що за їдні… А теперка всадили до отсеї буди і везуть. Куди, нащо, хто, на чиїй службі — біс 'го знає.

— Нащо — то відомо, — похмуро заявив Якуб Надобний з Рогова. — На страту, нащо ж іще?

— Прізвище Унгерат, — поцікавився Рейневан, — щось вам говорить?

— Ні. А має говорити?

Рейневан розповів, як його впіймали, розказав про маршрут, яким проїхав за три дні. Про те, що ескорт, найімовірніше, служить Унгератові, багатому вроцлавському патрицієві. Куропатва, Надобний і Кохловський почали ламати собі голови. Без особливих результатів. Так би вони й залишалися розгубленими і невпевненими щодо своєї долі, якби не новий пасажир фургона,

якого до них підсадили ще того самого дня.

* * *

Новий пасажир був молодий, світловолосий, обшарпаний, як городнє опудало. А також веселий та радісний, що приголомшувало, коли зважити на обставини.

— З дозволу вашмосьців, — засміявся він, сівши, — я Глас з Лібочан, добрий чех, сотник із Табора. Бранець. Тимчасово, ха-ха! Вояча доля, хе-хе!

Кілька днів тому, розповів Глас з Лібочан, добрий чех, раз по раз роблячи паузи, коли у нього починалися приступи гучних і безпричинних веселощів, пан Гинек Крушина з Ліхтенбурга вчинив наскок на градецький край. Пан Гинек колись був вірним захисником Чаші, але зрадив, перейшов на бік католиків і тепер мучить добрих чехів набігами. Рейд на Градеччину закінчився для нього не найкраще, його дружину було розбито і розпорошено, її змусили втікати. Але Гласа з Лібочан панові Крушині вдалося захопити в полон.

— Така вояцька доля, ха-ха, — потішався добрий чех. — Але соломи в льоху пана Крушини я не загрів! Відкупили мене, сюди доставили. А тепер, як я ото підслухав, кудись під Фриштат повезуть.

— Навіщо під Фриштат? І хто вас відкупив?

— Ха-ха! Таж той самий, що і вас. Той, що нас теперка везе!

— Це ж хто?

— Гебхард Унгерат. Син Каспера Унгерата… То ви не знали? Оце так-так, хе-хе. Ну то я вам, як видно, маю роз'яснити справу!

Каспер Унгерат, роз'яснив таборит, це вроцлавський купець, просто-таки непристойно багатий, у своїх великопанських претензіях такий самовпевнений і бундючний, що в Гнєховицях під Вроцлавом бург собі купив і в тому бурзі як шляхтич сидить, уже йому начебто й шляхетство пахне, вже й про герба він клопоче. ха-ха. У рамках клопотань поробив своїх синів, Гебхарда і Гільберта, в єпископському війську армігерами. У якійсь прикордонній рубанині зловили Гільберта таборити з Одр. Миттю дізнавшись, що за золота квочка потрапила їм до рук і які золоті яйця вона може знести, зажадали за бранця кругленьких п'ятсот кіп грошів викупу.

— Оце так грошва, ха-ха, не хрін собачий! Тепер розумієте, в чім річ? Унгерат, старий скнара, домовився, хоче залишити грошики в себе в кишені. За свободу Гільберта свободу дістануть чеські бранці, схоплені сілезцями утраквісти. Унгерат має знайомства, має зв'язки, має боржників. Швидко залагодив собі бранців. Себто нас, ха-ха. Виходить, ха-ха, що ми, рахуючи ще й оцього напівнебіжчика, йдемо по якихось вісімдесят кіп per capita[31], ха-ха, в загальному балансі. Я сказав би, що середня ціна непогана. Хіба що, може, хтось із панів має себе за багатшого.

Ніхто не зголосився. Глас з Лібочан дзвінко засміявся.

— На обмін нас везуть, панове. Так що не вішайте носи, ха-ха, недовго ще нам у неволі залишатися, недовго!

* * *

Через тісноту і духоту всередині фургона в'язнів охопила сонливість, вони майже безперервно спали. Рейневан же як не спав — думав.

Хто його зрадив у Вроцлаві?

Якщо виключити звичайну випадковість — а за таких обставин випадковість треба було виключити — можливостей залишалося небагато. Час змінював людей. Ахіллеса Чібульку могли звабити заховані під підлогою аптеки золоті монети, бажання заволодіти ними могло виявитися непереборним. А що вже тоді казати про Аллердінгса, якого Рейневан не знав узагалі, й при тому мав усі підстави вважати його найманим шельмою?

Однак головним підозрюваним, звичайно ж, залишався патер Феліціян, Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, особа, для якої брехня, зрада і клятвопорушення, здавалося, були другою натурою. Аллердінгс застерігав Рейневана від нього, але ж він знехтував пересторогами і недобрими віщуваннями. «Omnis ксьондз avaritia[32], посилався на поширену поговірку, — Феліціян не зрадить через захланність: якби зрадив, сто флоринів втекло б йому з-під носа». Але ж Аллердінгса це не переконало.

«Аллердінгс міг мати рацію, — в розпачі думав Рейневан. — Власну шкуру отець Феліціян міг цінувати дорожче від ста флоринів, тож міг зрадити зі страху за шкуру. А ще міг зрадити заради фавору і значно вище оцінюваних майбутніх вигод».

Так, багато що вказувало на те, що зрадником був саме отець Феліціян. А якщо так…

«А якщо так, — в розпачі думав Рейневан, — то весь хитромудрий вроцлавський план ні до чого. Шанси швидко знайти Ютту зникли, сподівання розвіялися. Знову не відомо, що робити, з чого починати. Знову в халепі. Знову вихідна точка».

«Якщо взагалі буде вихід, — думав Рейневан. — Бо наш веселий Глас може помилятися. Може, нас зовсім не обміняють? Може бути так, як у замку Троски, — утраквістів купують, щоби потім замучити їх на ешафоті задля підняття духу місцевого населення».

А на те, що його знову врятує таємнича ілюзорна жінка, цього разу розраховувати важко.

* * *

Хворий перестав стогнати і марити. Він лежав спокійно, йому, мабуть, навіть полегшало. При свідках Рейневан уже не наважувався застосовувати магію, тож одужання слід було приписати природним чинникам.

* * *

— Вилазьте! Далі, далі! Швидко! З возу!

Сонце засліпило очі, а ковтнувши холодного повітря, він мало не знепритомнів. Щоби втриматися на розм'яклих до желейного стану ногах, йому довелося вхопитися за плече Яна Куропатви з