Стівен Кінг - Під куполом

class="p1">Барбі радо обійшовся б без такого звертання, але натомість торкнувся пальцем свого чола. А тоді рушив далі шукати те, чого знайти вже не сподівався.

7

Він знайшов лісову дорогу, яка йшла приблизно вздовж бар'єра. Забута, заросла просіка, та все ж таки рухатись нею було легше, ніж продиратися крізь суцільні чагарі. Час від часу він завертав на захід, перевіряючи, чи на місці стіна, що відокремила Честер Мілл від зовнішнього світу. І щоразу вона була на місці.

Діставшись туди, де шосе 119 прощалося з Честером, переходячи на територію братського Таркера, він зупинився. Якийсь добрий самарянин по той бік бар'єра вже відвіз водія перекинутого фургона, але сам автомобіль так і залишився лежати, блокуючи дорогу, немов велика мертва тварина. Задні двері від удару розчахнулися навстіж. Асфальт було всіяно солодощами: «Хо-Хо», «Девіл Догзами», «Рінг Дінгами», «Твінкі» й арахісовими крекерами. Юнак у майці з портретом Джорджа Стрейта[63] сидів на пеньку і їв ті самі крекери. В одній руці він тримав мобільний телефон. Він подивився на Барбі.

— Йо, ти прийшов з… — Він показав рукою кудись за спину Барбі. Виглядав він утомленим, безрадісним, стривоженим.

— З іншого кінця міста, — підтвердив Барбі. — Ага.

— Невидима стіна тягнеться всюди? Кордон запечатано?

— Так.

Юнак кивнув і натиснув кнопку на своєму телефоні.

— Дасті? Ти там? — трохи послухавши, він промовив. — Окей. — І вимкнув телефон. — Ми з моїм другом Дасті почали східніше звідси. Розділилися. Він пішов у південному напрямку. Підтримуємо телефонний зв'язок. Шукаємо прохід. Він зараз там, де впав гелікоптер. Каже, там уже повно народу.

Барбі й не сумнівався.

— Ніде нема щілини з твого боку?

Юнак похитав головою. Більше не сказав нічого, та й навіщо. Вони могли й проминути щілину, діри розміром з двері або вікна можливі, гадав Барбі, але дедалі більше в цьому сумнівався.

Тепер вирішив, що місто ізольовано цілком.

МИ ВСІ ПІДТРИМУЄМО НАШУ КОМАНДУ

1

Подолавши відстань десь зо три милі, Барбі повернувся по 119-му шосе назад до центру міста. Дістався туди близько шостої вечора. Мейн-стрит зяяла порожнечею, оживлюваною лише гудінням генераторів, котрих працювало там кілька десятків, судячи зі звуку. Світлофор на перехресті шосе 119 і 117 не працював, але «Троянда-Шипшина» сяяла світлом і була заповнена вщент. Крізь велику фасадну вітрину Барбі не побачив жодного вільного столика. Проте, зайшовши досередини, не почув звичайних гучних балачок: про політику, «Ред Сокс», місцеву економіку, «Патріотів», новопридбані легковики й пікапи, про «Селтикс» і ціни на пальне, про «Брунз» та новопридбані інструменти й обладнання, про «Вайлдкетс» міст-близнюків[64]. І звісно ж, ніякого сміху там теж не було чутно.

Усі погляди були прикуті до телевізора над стійкою. З тим почуттям недовіри й дезорієнтації, що властиве людям, котрі особисто побували на місці великої катастрофи, Барбі побачив на екрані телеведучого Сі-Ен-Ен Андерсона Купера[65], той стояв на шосе 119, а позаду нього все ще тліла махина розбитого лісовоза.

Клієнтів за столами обслуговувала сама Розі, раз у раз кидаючись до шинкваса по готові замовлення. З-під сіточки на голові вибилося й теліпалося біля обличчя її розкуйовджене волосся. Вигляд вона мала втомлений, знесилений. Територією шинкваса від четвертої дня і до закриття мусила б опікуватися Ейнджі Маккейн, але ніяких ознак її Барбі наразі не помітив. Можливо, вона перебувала поза межами міста, коли замкнувся бар'єр. Якщо причина в цім, за стійку вона повернеться ще не скоро.

Роль кухаря виконував Енсон Вілер (Розі зазвичай називала його просто «хлопчик», хоча цьому хлопчикові було десь близько двадцяти п'яти), і Барбі побоювався навіть уявити собі, що зварганить Енс, якщо йому доведеться готувати щось складніше за квасолю з сосисками, традиційну суботню страву в «Троянді-Шипшині». Горе тому чоловіку чи дівчині, котрим здумається замовити щось легше за ядерну яєчню у виконанні Енсона. Та вже добре, що хоч він зараз тут є, бо, на додаток до відсутності Ейнджі, у закладі також не спостерігалося й Доді Сендерс. Хоча цій лепеті, щоби прогуляти роботу, не потрібна ніяка катастрофа. Ні, вона не була ледаркою, просто легко знаджувалася. А якщо згадати розумові здібності… трясця її матері, що тут можна сказати? Її батько — міський перший виборний Енді Сендерс — ніколи не зміг би претендувати на членство в Менса[66], але поряд зі своєю дочкою він виглядав справжнім Альбертом Айнштайном.

У телевізорі позаду Андерсона Купера сідали гелікоптери, роздмухуючи елегантно укладене біляве волосся диктора, ледь не заглушаючи його голос. Гвинтокрили скидалися на «мостильників»[67]. Барбі на таких відкатав своє в Іраку. Аж ось у кадр ввійшов армійський офіцер, накрив долонею в рукавичці мікрофон телевізійника і щось проказав йому на вухо.

Люди в «Троянді-Шипшині» загомоніли. Барбі зрозумів їхню тривогу. Він сам її відчув. Коли людина у формі без усякого «з вашого дозволу» перекриває мікрофон знаменитому телерепортеру, вже ясно, що це кінець світу.

Армієць — полковник, але не його полковник, якби Барбі побачив там Кокса, почуття ментальної дезорієнтації в нього стало б абсолютним — договорив своє. Полишаючи мікрофон, його рукавичка видала звук «хрруп». З тим же незбагненним лицем він вийшов з кадру. Барбі впізнав вираз обличчя типового армійського дубаря.

Купер продовжив репортаж.

— Пресі наказано відсунутися на півмилі назад, до місця, яке називається Придорожня крамниця Реймонда.

Почувши таке, клієнти знову загомоніли. Тут усі знали крамницю Реймонда в Моттоні, де у вітрині висів напис: ХОЛОДНЕ ПИВО ГАРЯЧІ СЕНДВІЧІ СВІЖА НАЖИВКА.

— Цю територію, на відстані трохи менше сотні ярдів від того, що ми називаємо бар'єром — поки нема кращого терміна, — оголошено зоною під контролем сил національної безпеки. Ми продовжимо наш репортаж одразу, як тільки зможемо, а наразі я передаю слово Вашингтону, Вульфе.

Під картинкою з місця події йшов напис по червоній смузі: НАДЗВИЧАЙНІ НОВИНИ. ЗАБЛОКОВАНЕ МІСТО В МЕЙНІ. ТАЄМНИЦЯ ПОГЛИБЛЮЄТЬСЯ. А в правому верхньому куті екрана блимало червоне слово-попередження для батьків малих телеглядачів: ЖОРСТОКО, немов неоновий знак на якійсь таверні. «Ковтніть жорстокого пива», — подумав Барбі й мало не розсміявся.

У кадрі замість Андерсона Купера з'явився Вульф Бліцер[68]. Розі була фанаткою Бліцера й нікому не дозволяла перемикати телевізор на щось інше, коли в буденному надвечір'ї починався «Ситуативний простір», вона називала його «мій Вульфі». Цього вечора на Вульфі була краватка, але пов'язана незграбно, і Барбі подумав, що решта його одягу виглядає підозріло схожою на той, який вдягають люди, коли пораються у себе в садочку.

— Нагадую про перебіг нашої події, — почав Розин Вулфі. — Сьогодні після полудня, приблизно о