Володимир Григорович Рутковський - Бухтик з тихого затону

Вiн уважно придивлявся то до доньки, то до Олi. Нарештi зробив висновок:

— Та ви ж схожi одна на одну, як двi краплини води!

— Я теж про це подумала, — пiдтакнула Квакуша Премудра.

— Ха, двi крапелини! — втрутився й собi Бухтик. — Вони й характерами схожi! I працювати люблять. Не те що деякi, — додав вiн, стишивши голос. — Згадай, як Оля трудилася бiля твоєї верби. Точнiсiнько так, як Чара бiля свого джерела!

Одна лише Омаша не брала участi в розмовi. Хоча теж не вiдривала погляду вiд дiтей. Проте на думцi в неї було зовсiм iнше.

«Ет, попалися б вони менi вночi… А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву пiд час свята Повного Мiсяця…»

— Всi зiбралися? — запитав Бухтик i жваво заплескав в долонi. — Увага! Даю сигнал!

Оля сидiла на березi i тремтiла вiд кожного шелесту.

— Вони вже зiбралися? — пошепки спитала вона. — I Бухтик, i Барбула?

— Думаю, що так.

— А на берег вони не вийдуть?

— Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нiчого не боятися. Вважай, що, крiм нас, тут нiкого немає.

— Я намагаюся вважати, — тремтячим голосом вiдказала Оля, — я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся…

По той бiк затону лунко вдарила хвостом рибина.

— Це сигнал нам, — сказав Сергiйко. — Можеш починати!

Край лукомор'я дуб зелений… —

долетiло до слухачiв, що розсiлися у глибинi затону.

I золотий ланцюг на нiм:

I день i нiч там кiт учений

На ланцюгу кружляє тiм…

[Переклад М. Терещенка]

I всi мимоволi уявили собi цей дуб. На самiсiнькому краю непрохiдної лiсової гущавини, куди навiть ворон не залiтає, стоїть вiн, могутнiй i незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезнiй кронi… А десь, зовсiм поруч, грiзно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.

Дива там: лiсовик там ходить,

Русалка на гiллi сидить…

— Точнiсiнько як у нас, — захоплено прошепотiла Чара. — Русалки — це ми, а лiсовик — то Даваня…

Барбула застережливо приклав пальця до вуст, i маленька русалка слухняно замовкла.

А Оля читала далi:

I тридцять витязiв чудових

Iз хвиль виходять смарагдових,

I з ними їх ватаг морський…

I знову у всiх перед очима постала гущавина дрiмучого пралiсу. Пролунав скрегiт рiнi пiд важкими, розмiреними кроками морських витязiв, що з'явилися iз смарагдових хвиль… Прозвучав у настороженiй тишi безтямний регiт пугача. Цей регiт нiби сповiщав про те, що незабаром над пралiсом пролетить ступа з бабою-ягою, i горе тому, хто трапиться їй на дорозi…

Вiдбринiв над затоном схвильований голос Олi.

Вже давно дiти пiшли до санаторiю, а пiдводнi мешканцi все ще сидiли в глибокому зацiпенiннi.

Нарештi Барбула пiдвiвся з каменю, оглянув усiх строгим поглядом i врочисто почав:

— Вiднинi я, господар усiх навколишнiх мiсць, наказую цей затон надалi iменувати Лукомор'ям. А вiльху, пiд якою сидiла Оля, iменувати дубом зеленим…

— Але ж не може вiльха бути дубом, — нагадав Бухтик.

— Прошу замовкнути! — владно прогримiв голос господаря затону. — Як я наказав, так тому й бути, ясно тобi?

— Ясно, — знiтився Бухтик. Таким свого батька вiн ще нiколи не бачив.

— То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дiзнайся у свого товариша Сергiйка адресу ватага морського i напиши йому вiд мого iменi листа. Так, мовляв, i так, добридень тобi, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вiтання вiд ватага рiчкового Барбули! Ну, i так далi… — I, дивлячись синовi в очi, строго закiнчив: — Тiльки щоб менi без перекладiв було, зрозумiв?

— Зрозумiв, — виструнчився Бухтик.

Коли пiдводнi мешканцi почали розпливатися по своїх домiвках, до брата наблизилася Омаша.

— Ти не змiг би запросити на свято Повного Мiсяця своїх товаришiв? — скрадливим голосом попрохала вона. — Ну, хоча б одного Сергiйка.

— Це можна, — вiдказав Бухтик. — Менi неважко i весь санаторiй запросити.

— Це вже зайве. Достатньо одного Сергiйка. Обiцяєш?

— Обiцяю, — запевнив Бухтик.

О, коли б то вiн хоч трохи замислився над дивною пропозицiєю старшої сестри! Тодi б вiн, безперечно, вiдвiв би небезпеку, котра загрожувала його товаришевi.

Та цього разу думати Бухтиковi не хотiлося. Вiн ледве дочекався, коли заздрiсна Омаша вiдпливе подалi. Тодi вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергiйкiв подарунок i почав розглядати пiжаму.

— Гарна рiч, — врештi зауважив вiн. — Дуже гарна. Шкода таку пiдкладати пiд себе. Нi, я спочатку хоч трохи походжу в нiй. А там буде видно.

Квiти для Олi

Нiхто не знає, був тiєї ночi Бухтик видимим чи нi. Все одно в густому нiчному мороцi його обличчя нiхто не розгледiв би. Могло здаватися лише, що вiд лiсової рiчки до санаторiю сама собою пливе свiтла пiжама. Пiжама зупинилася пiд Олиним вiкном, i на пiдвiконня лiг величезний оберемок квiтiв.

Цi квiти прохала передати Чара.

— Нехай вони будуть подякою за чудовi вiршi, — сказала вона при цьому. — I за вербу, i за все-все…

Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олi щось iз своїх коштовностей.

— Можеш навiть дзеркало їй вiднести, — сказав вiн. — Для Олi менi тепер нiчого не шкода.

Бухтик на те лише рукою махнув.

— Це для неї не подарунок. Я ж тобi казав, що в санаторiї цього добра бiльше, нiж треба.

— Але, розумiєш… в мене бiльше нiчого такого немає. Хiба що чобiт…

— То й не треба, коли немає. У них бiльше цiнуються не подарунки, а всiлякi добрi слова.

— Слова? — здивувався Барбула. — Якi слова?

— Ну… «дякую», наприклад.

— I всього? Тодi передай вiд мене Олi хоч цiлий лантух «дякую», — сказав Барбула. Потiм трохи подумав i розщедрився остаточно: — Або навiть два лантухи. Не забудеш?

— Звичайно, не забуду.

— А не важко буде нести?

— Нiчого. Якось впораюся.

Розмова ця вiдбулася кiлька хвилин тому…

Свiтла пiжама трохи постояла пiд вiкном Олиної палати, потiм рушила у бiк рiчки.

Все ж до рiчки вона так i не дiсталася. Порiвнявшись з колодязем, пiжама нерiшуче загойдалася i голос Бухтика в задумi проказав:

— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справдi, чому б не спробувати?

Ляда вiдсунулася трохи вбiк, свiтла пiжама перехилилася через бетонований зруб i щезла в глибинi.

На днi колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навiть у вухах дзвенiло.

Бухтик лiг на рушник, який так i забув повернути Сергiйковi, укрився курточкою i вдоволено зiтхнув.

Високо над ним тремтiла самiтна зоря.

«Напевно, вiд холоду тремтить, — вирiшив Бухтик. — чи вiд того, що нiкого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечiнь…»

А от вiн, Бухтик, нi